Мабуть, ні для кого не є секретом, що з 24 лютого на просторах Інтернету загострилися суперечки щодо мови. Хтось вважає, що Україна – це вільна країна і розмовляти тут можна будь-якою мовою, дехто запевняє, що російськомовні українці повинні перейти на українську мову, бо несуть загрозу, а треті кажуть, що цей перехід повинен бути поступовим та м’яким.
Сперечатися на цю тему можна дуже довго, адже думок існує стільки ж, скільки й людей. Проте сьогодні я б хотіла поговорити з вами не про російськомовних громадян, а про нас – звичайних жителів західної частини України, які з народження чули та плекали нашу солов’їну і тепер диву дивуються тим, хто важко переходить на українську мову.
Давайте будемо чесними у тому, що «наша українська» теж не зовсім чиста мова. Вуха звикли, тож голова не аналізує. Для цієї статті я вирішила провести невеличкий експеримент, що і вам раджу зробити. Це допоможе вам зрозуміти наших нових сусідів зі сходу та центру України, а також замислитися над власною мовою. Отож, що за експеримент? Трішки передісторії…
Я – звичайна україномовна дівчина з маленького західноукраїнського міста, якій з дитинства читали Шевченка та співали колискові українською. Все життя я говорила, писала, співала, читала рідною мовою. Зізнаюсь чесно: я не знала, що в Україні буває інакше аж до 11 років, коли батьки відправили мене у літній табір на березі Азовського моря. Тоді моя дитяча картина світу дала збій і я відверто не розуміла дві речі: чому всі інші діти говорили російською мовою та звідки я її знаю і розумію… А зараз мене дивує те, як мені вдалося тоді жодного разу не перейти на російську, коли нею там розмовляли абсолютно всі: 11-річною дитиною, навіть не усвідомлюючи цього, я проявила більш стійку громадянську позицію, ніж велика частина дорослих свідомих громадян України за останні роки.
Згодом, уже після 2014 року, все ще будучи дитиною, я почала помічати, що не завжди усвідомлюю, якою мовою споживаю контент. Тобто, переглядаючи щось здебільшого по телевізору, я ловила себе на думці, що мені треба докласти деяких аналітичних зусиль, аби зрозуміти, якою мовою я зараз дивлюся програму – українською чи російською. Можливо, це звучить дивно, проте я впевнена, що хтось точно впізнає себе в цих словах.
Підсумую: російська мова з дитинства була імплантована у наші голови на підсвідомому рівні. Ми, ті, хто все життя говорили українською і ніколи не вчили російську, можемо спокійно нею спілкуватися та писати. Як? Деякі закордонні дослідники слов’янських мов навіть називали це феноменом, проте це ніщо інше, як нав’язування, адже процес односторонній. Таким чином ми почали забруднювати та русифікувати власну українську навіть без участі радянської цезури, маючи вже свою виплекану та омріяну незалежність.
Отож, декілька днів тому я вирішила, як би дивно це не звучало, перейти на українську мову. О так, любі друзі, наша з вами українська зовсім не ідеальна, наповнена русизмами, кальками з польської та російської мов, котрі ми навіть не вважаємо такими.
Спробуйте один день звертати увагу на кожне ваше слово, спробуйте говорити так званою «літературною мовою». Запевняю вас – це не так уже й легко. Проте дуже красиво. «Я рішила, шо не буду йому звонити сьодні», «Карочє, це трешняк, щяс розкажу», «Прівєт, як діла?», «Я ващє, блін, не поняла, шо сталося», – ось це «наша українська»? Та сама українська, якою так пишається західна частина нашої держави, якою «тикає» усім російськомовним? Невже це й дійсно та українська, яка врятувала би нас від війни?
Та я зовсім нікого не засуджую і не хочу принизити. Ми не можемо змінити минуле, проте в наших силах творити майбутнє. Моя мета – змусити вас замислитися не лише над «Українська чи російська?», а й над «Яка українська?». Чому б не сказати «раптом» замість «вдруг» або ж «мабуть», а не «напевно». «Я зателефоную тобі» замість «Я наберу тебе». «трясця» теж звучить краще, ніж «блін», а коли тебе «запрошують на прогулянку», – це в рази приємніше, ніж коли «звуть на прогулку». «це пусте» або ж «дрібниці» замість «та ладно, мєлоч». Українці «вмикають світло», а не «включають переключатєль». А за «карочє» навіть «еееем» звучить ліпше.
Роки уподібнення нашої солов’їної до їхньої «пітушиної» перетворили українське «летовище» на «аеропорт», «абетку» на «алфавіт», а «фіранки» на «штори». І таких прикладів сотні, якщо не тисячі. Саме в цей час ми не просто можемо, а повинні це вивчати та відроджувати мову Шевченка і Франка, Сковороди та Лесі Українки.
Нехай це дійде до абсурду, до найповсякденніших побутових речей. Ви будете замислюватися над кожним вашим словом, згадувати «як то по-українськи сказати?» та заїкатися на середині речення. І це абсолютно нормально! Так ви зможете відчути себе на місці тих російськомовних українців, які намагаються перейти на рідну мову. Але головне – ваша українська стане дійсно солов’їною, а люди, котрі чутимуть її, замисляться.
Ви можете змінити себе і навколо себе. А тепер уявіть, що таких, як ви, буде хоч би сотня… Уявіть, що в оточенні такої мови виростуть наші діти, а згодом і внуки. Адже лише тоді вони зможуть відродити ту Україну, яку вже ніколи не можна буде русифікувати.
Тож давайте створювати Батьківщину разом, починаючи з найменшого. Адже незалежність не лише на папері та карті – вона перш за все в культурі й мові. Слава Україні!
