Зустріч, глибока за змістом, прекрасна за емоціями, відбулася в День Соборності України у Світлиці-музеї імені Тараса Городецького в Народномі домі Червонограда. Незалежне жіноче товариство "Прозерок" імені Юлії Бурко приймало унікальну гостю, яка дуже багато знає про народне вбрання територій вздовж ріки Західний Буг, зокрема про сокальську вишивку, є їх відданою поціновувачкою, а, головне, стала їх берегинею.
Це Марія Доліновська – жителька Нововолинська, більше двадцяти років вона як підприємець займається роздрібною торгівлею текстильними товарами, і більше як десять колекціонує народний одяг. Тільки вишитих сорочок зібрала кілька сотень.
Окремі екземпляри мають по сто і більше років. Особливо заглибилася у вивчення вишиття Сокальщини. І, на думку сподвижниці, означення "сокальська сорочка" далеко не обмежене, як багато хто думає, суто згаданою адміністративною територією.
Марія Доліновська
– Все почалося із спілкування з людьми, де я живу, з місця моєї праці, – розповіла Марія Василівна. – В мене є відділ рукоділля, то сюди люди приносили, наприклад, показати свої домашні вишиті реліквії, приходили, коли хотіли щось відшити чи перешити.
Так надивилась на багато зразків одягу, на який кажуть, що сокальський, а насправді він зустрічається і далеко на Волині. Це було не раз і не два. З таких фактів напрошувався висновок, що строї чорним по білому – це не тільки Сокальщина, а значно більші території.
З того часу якась непереборна сила повела Марію Доліновську дорогами вивчення, дослідження, збирання народного вбрання під назвою "сокальська сорочка" і всього, що з ним пов’язано ще з далеких часів. Вона перечитала масу спеціалізованої літератури, назбирала безліч фотографій із старовинним місцевим одягом і весь час поповнювала власну колекцію вишитих скарбів.
Звичайно, що старі фотографії, як каже колекціонерка, це трохи сіро і сумно. Але народне вбрання, яке збереглося з тих часів, говорить про інше. А найпершим придбанням була сорочка з рідного села її чоловіка Ярослава Петровича, уродженця Лаврикова, що по дорозі на Раву-Руську зі сторони Жовкви. Коштувала вона недешево, але чоловік підтримав. І так пішло...
До цієї справи долучилися родина, друзі і навіть часом зовсім незнайомі люди, які все доповнювали її не тільки світлинами, а й речами. Тим часом розширювалася і географія, звідки у Нововолинськ потрапляли все нові-старі вишиті чорним, а також з гармонійним вкрапленнями інших кольорів сорочки. Також колекціонерка обійшла і всі місцеві краєзнавчі музеї.
– Аналізуючи зібраний матеріал, – каже Марія Доліновська, – я все більше і більше схилялася до висновку, що подібною є культура не тільки Сокальщини, а ще і інших територій, які я назвала Прибужжям. У неї входить не тільки Сокаль, а і частина Грубешівщини, і частина Волині, аж до Устилуга, звідки є дуже багато фотографій сокальських сорочок. Це все землі, велика територія, яка ближче чи далі прилягають до ріки Західний Буг і її приток.
Сокальська вишивка має древні і глибокі корені, переконана співрозмовниця. Де було життя, там люди прикрашали свій одяг. Сокальські сорочки унікальні за кроєм, в них оригінальні коміри і манжети, певне розміщення узорів, яких велике різноманіття. Дуже мало сліпого копіювання, в кожну привнесено щось своє.
Полотно використовувалося як домотканне, так і з артілей, його продавали на торговищах. І, на її думку, вишиття чорним, це зовсім не через татарів, які напали на нашу землю, через що жінки носили жалобу. Марія Василівна в це не вірить.
– Вибір чорного кольору має глибинні причини, про які нащадкам напевно ніколи не дізнатись, – розмірковує вона. – А можливо навіть таке, що це вплив європейської моди. Адже Сокаль, Володимир були доступними містами для торгівців з різних держав Європи.
У Червоноград Марія Доліновська привезла сорочки із своєї колекції, яку назвала "Русовичі". Русовичі – це село, яке існувало багато літ до того часу, коли 70 років тому на його землях почали будувати шахтарський Нововолинськ. Якраз району Нововолинська найбільше стосувалися її дослідження. Також у цій збірці представлений народний одяг із сіл Будятичі, Дорогиничі, Низковичі, а також Бискупичі.
– Неправильно казати – вишиванка, правильно – вишитий національний одяг, – наголошує Марія Василівна. – Завдяки йому українцям великою мірою вдалося зберегти свою національну ідентичність. На відміну, скажімо, від білорусів, які на протести проти диктатури так і не вийшли в своєму національному одязі, як це робили свого часу громадяни України, – і програли, розчиняючись в безликості та російській мові.
А ще співрозмовницю переповнювали емоції, коли вона розповідала, наскільки розквітають дівчата, молоді жінки, одягаючи вишиваний одяг з його абсолютно благородною енергетикою.
Марія Доліновська мріє про свою артгалерею, щоб безцінна колекція знайшла достойне місце, щоб системно робити її опис, оцифрування. Для цього вже купила досить велике приміщення в центрі Нововолинська – 300 квадратних метрів, там, правда, ще великий мах роботи, наразі все розбито, тільки починається ремонт.
– Це не комерційний проєкт, на ньому гроші не заробиш, але приходить час, коли розумієш, що можеш і повинна зберегти скарби народної вишивки для майбутніх поколінь, – каже Марія Доліновська.
