«Люди збирають тривожні валізи, а мені треба тривожну скриню – щоб крім документів та найнеобхіднішого там вмістилися і всі мої вишивки», – каже майстриня, колекціонерка українського вишиття червоноградка Руслана Горбай-Хомік. Тільки сорочок в неї є більше сотні.
Вже сім років Руслана Горбай-Хомік працює в дев’ятій червоноградській школі, вона – педагог-організатор, вчитель початкових класів. Ще раніше був десятирічний досвід роботи в місцевій школі-інтернаті, інших навчальних закладах. Також є учасницею скаутської організації «Пласт» та співзасновнцею молодіжної організації «Сокіл-Джура».
З першого дня російсько-української війни пані Руслана вступила в добровольчий батальйон територіальної громади, який діє на базі червоноградського Будинку воїна. Займається тут з дітьми, які проходять медичну і військову підготовку. Тісно співпрацює з усіма червоноградськими волонтерами, які надають допомогу як військовим, так і громадянам, постраждалим від війни. Каже, що коли спілкується з хлопцями, які воюють, то вже по голосу розуміє, як їм там нелегко і наскільки важливою для них є допомога і підтримка тилу. Треба усім працювати на перемогу.
Разом з чоловіком виховує трьох дітей. Старшій донечці 18 років, вона вже студентка Франкового університету. Молодші ще школярі: сину – 15, донечці – 9 років. Вдячна батькам і мамі чоловіка, які усіляко підтримують їхню сім’ю. Завдяки їм, як каже сама пані Руслана, вона має розв’язані руки.
Діти з радістю проводять час у дідуся та бабусі в Переспі на Сокальщині, де вони нагодовані, під наглядом, а червоноградська бабуся не втомлюється ліпити для онуків вареники, наварити іншої смачної їжі і принести готове.
Руслана Горбай-Хомік
– Завжди мене підтримує чоловік, – каже пані Руслана. – Не тільки терпеливо ставиться до того, що багато часу в мене поглинає колекціонування вишивок, а й завше супроводжував, коли ми з учнями вирушали в гори. А коли в нас був збір на Бузі і стало холодно, то приніс ковдру і залишився з нами.
Пані Руслана завжди багато вишиває. Щозими її власний гардероб, а також колекція її мами поповнюється на дві, три або й чотири нові сорочки. Це одяг насамперед до церкви, на урочистості. Але як почалася війна, вона з вишиттям пригальмувала, каже, що не той стан душі. Та улюблене заняття не покидає. Завжди дуже тішиться, коли її колекція поповнюється новими, а ще бажаніше – давніми зразками вишитого одягу, рушників, подушок, серветок. У неї багато друзів, які знають про її захоплення і часто-густо «підкидають» чергові екземпляри вишиття.
– Як би не склалося, не продам жодної речі зі своєї колекції!, – каже вона. – Я навіть коли вишиваю нові сорочки, то хіба на подарунки. Ніколи за жодну вишиту роботу не взяла гроші.
Майстриня також полюбляє вишивку стрічками, це рукоділля освоїла, коли перебувала у декреті з третьою дитиною. Практикує декупаж, валяння вовни, роботи з вати – всі ці техніки також освоїла сама, без жодних вчителів, хіба щось підгледіла в інтернеті. І ще мріє навчитися плести гердани.
– Скільки себе пам’ятаю, завжди в нашій родині всі жінки вишивали, – продовжує розповідь Руслана Горбай-Хомік. – Ще змалку цього мене навчила бабця. Спершу – нитками, потім освоїла бісер. А найбільше люблю вишивати стрічками. В цій техніці квіти «оживають». Можна постійно щось змінювати чи доповнювати в процесі.
Колись у будинку її батьків було дуже багато вишивок, але з часом стало менше. Вони розлетілися по світу – в Америку, Англію, Італію. А кілька років тому один випадок у житті пані Руслани став початком колекціонування нею вишиванок та вишитих речей.
– Якось ми допомагали одній жінці і, помивши руки, нам дали вишитий рушник, щоб їх витерти, – згадує вона. – Мене це якось «зачепило». Я сказала, що це цінна річ, мені відповіли, що є таких ще багато, хочеш – забирай. Я забрала. Потім у сусідів знайшла унікальні «іменні» рушники. Там такі орнаменти, як макове зерно! А вишивали їх в 50-их роках, коли ще не було світла. Так і закрутилося.
Я не можу точно сказати, скільки маю сорочок у своїй колекції, бо ніколи не можу їх зібрати докупи. Постійно їх кількість змінюється. Минулого разу нараховувала їх від 50 до 60 штук старовинних з різних куточків України, а окрім того 40-50 сучасних. До кожної сорочки маю прикраси. Зокрема, близько 30 ґерданів – виробів із бісеру.
Окрім сорочок маю вже більше 200 рушників, вишитих різними техніками і візерунками, десятки подушок, скатертин, картин, дуже багато є серветок. А найбільшою гордістю моєї колекції є кожух, якому близько 100 років. У такому колись зимою жіночки і дівчата ходили, це було справжнім скарбом родини. Багато речей мені просто дарують. Вже багато друзів і знайомих знають, що я цим цікавлюся, то приносять чи присилають різні вишиті речі. Я їх реставрую і бережу, – каже колекціонерка.
Цього року до Дня вишиванки вона втілила свою мрію – влаштувала справжню фотосесію в етновбранні для дітей та молоді Червонограда, а також дітей, які через бойові дії залишили рідні домівки і тимчасово проживають у нас. Було до двадцяти учасників різного віку. Для фотосесії вибрали дуже гарну локацію біля дев’ятої школи. Фотографувалися кілька днів поспіль. Червоноградські діти дуже активні, в них гарний контакт з ровесниками зі сходу. І переселенці були у захопленні від різноманітності сорочок, зокрема додільних – справжньої для них дивини.
– Дуже мрію про те, щоб мої скарби бачили якнайбільше людей, щоб милувалися красою і різноманітністю української вишивки. Хочу влаштувати справжній показ, можливо, на центральній площі Червонограда у День Незалежності. Але найбільше хочу миру для нашої країни і перемоги! – каже Руслана Горбай-Хомік.
