2 серпня 32 роки виповнилося б Герою Олегу Кавецькому, червоноградцю, нагородженому Орденом «За Мужність» ІІІ ступеня від 14 лютого 2023 року (посмертно), медаллю «За взірцевість у військовій службі» від 4 грудня 2017 року, відзнакою «Почесний громадянин Червоноградської міської територіальної громади» (посмертно), рішення сесії Червоноградської міської ради від 22.12.2022 року №1576.
Виконуючи бойове завдання, він загинув 3 жовтня минулого року біля села Мирне під Гуляйполем на Запоріжжі. А перед тим, 30 вересня, він і його кохана Діана (вона з Дніпра) дізналися, що стануть батьками. Вже невдовзі хотіли одружитися. Але плани цієї молодої пари криваво зруйнував кремлівський загарбник.
Майбутня матуся через біль та сльози мужньо переживала і переживає втрату на війні коханого чоловіка. Нещодавно, 11 червня, жінка народила донечку. На превеликий жаль, ростиме вона напівсиротою. Батько, який був безмежно щасливий, що в них народиться дитина, оберігатиме доню з Небес.
У глибокій нерозрадній тузі за загиблим Героєм його рідні – мама, молодший брат, бабуся. Мама загиблого Героя Леся Кавецька 17 липня створила петицію до президента України №22/198562-еп «Присвоєння звання Героя України (посмертно) військовослужбовцю Збройних Сил України Кавецькому Олегу Михайловичу» petition.president.gov.ua/petition/198562
Вона просить усіх нас цю петицію підтримати. На 1 серпня підписантів вже 4939 з потрібних 25 тисяч, залишилося 75 днів.
А ще безмежно вдячна усім, хто підтримує їх та дає сили жити далі. Це родина, побратими Олега, друзі, колектив, в якому працює, міський голова Андрій Залівський, який на похороні сказав за потреби завжди звертатися, заступниця голови районної ради Наталія Кохан, яка зробила несподіваний чудовий подарунок для новонародженої донечки Героя.
Олег з мамою Лесею.
– Олег був звичайною дитиною, – розповіла пані Леся. – Він не мав якихось унікальних якостей, якими б я як мама могла вихвалятися. Дитина як дитина. Завжди кликав мене «мамусю». Закінчив школу, гірничий технікум у Червонограді. Після навчання з працевлаштуванням було важко, то він з другом Арсеном підійшли до директора першої шахти, де були на практиці, і наполегливо просилися на роботу. Їх взяли, але з умовою, що працюватимуть лише до призову на строкову службу.
Через якийсь час Олег побачив оголошення, що набирають в армію на контракт, і вирішив піти, бо строкова лякала його «дідівщиною». Контракт Олега тривав з жовтня 2010 року по жовтень 2013. В учбовому центрі «Десна» він пройшов серйозний вишкіл. Службу проходив у Хмельницькому.
За той час став досвідченим воїном. Адже брав участь у змаганнях серед частин, вони виїжджали на навчання на полігон, жили в дуже важких умовах з обмеженими ресурсами. Але Олег ніколи не жалівся, хіба жартома щось проскакувало, – згадує про сина пані Леся. – За тих три роки в нього з’явилися вірні друзі, з якими підтримував контакти до кінця своїх днів, хоч доля їх роз’єднала. Коли контракт закінчився, Олег все ніяк не міг розпрощатися з Хмельницьким.
А далі була Революція Гідності, – продовжила розповідь пані Леся, – Олег нічого нам не казав, ми думали, що він у Хмельницькому. Про те, що він у столиці, в гущі подій на Майдані, викрилося зовсім випадково. Якось говорила з ним по телефону і чую, що оголошують станцію метро. Питаю: «Сину, а що, метро вже є в Хмельницькому?!». Мусів признатися.
Це вже потім він розповідав про звірства «тітушок», як вони розстрілювали, кидали людей в люки, звідки йому доводилося їх витягати. Саме Майдан привів його до політичної сили «Правий Сектор», де в нього з’явилися справжні побратими. А потім почалася анексія Криму і фактично росія пішла війною в Україну. У 2014 році, з початку війни, Олег був у складі Добровольчого Українського Корпусу, з 2016 по 2020 рік у складі двох військових частин брав участь в АТО на території Донецької і Луганської областей.
З початку повномасштабної війни Олег був на Київщині, як старшого сержанта запасу його прийняли на посаду командира відділення розвідки у військовій частині А4126. Далі він брав участь в обороні України, захисті безпеки населення та інтересів держави від російської навали в Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській, Миколаївській, Херсонській і Донецькій областях.
Він ніколи нічого не розказував, не скаржився, переконував, що все нормально. А ще, що захищати свою державу – то його місія. Бо якби залишився у Червонограді, то його життя, можливо, пішло б не так, як треба. Дуже дорожив своїми побратимами. Вони і зараз, коли мають змогу, нас провідують. Це особливі хлопці, особливі люди – відповідальні, надійні.
Після смерті Олега я почувалася так, ніби мене переїхали багатотонним катком, – не приховуючи емоцій, продовжила пані Леся. – Не мала сили ні молитися, ні щось робити. До життя мене повертають люди. На сповіді завжди кажу, що повсякчас відчуваю їх молитви. Молилися за мене навіть діти в школі, в якій працюю. Молитва має велику силу, і тільки завдяки їй починаю підніматися.
У час цьогорічних різдвяних свят донька моєї однокласниці з паралелі запропонувала мені поїздку в Меджугор’є, місце, де з’явилася Матінка Божа. Звати цю дівчину Христина, вона в Америці. Звісно, що я нікуди не хотіла, але Христина, яку я навіть не знала, стала переконувати, що це мені конче потрібно. Що в Меджугор’ї «Матінка Божа бере в руки серця людей, які до Неї звертаються у своїх молитвах – візьме і ваше. Вам стане легше».
В тій групі паломників до святого місця я була однією мамою загиблого Героя. Мене там дуже розраджували. І так, в Меджугор’ї я почула відповідь, де душа мого сина. Священники підкреслювали, що всі загиблі Герої своєю кров’ю оросили землю і що всі вони є на Небі з Господом Богом. Як мамі мені хотілося це чути, я вперше відчула особливу Божу Ласку. І коли я приїхала додому, люди побачили в мені переміну.
А в травні я ще раз побувала в цьому святому місці, вже з родинами загиблих Героїв. Кожна жінка розказувала свою історію. Багато з них одинокі в своєму горі. І я собі думала, яке то щастя, що працюю в школі, що я серед колег, дітей. І що в мене є молодший син, він – студент Франкового університету, майбутній археолог, є моя мама, – усі мене підтримують. І, найголовніше, що в мене народилася гарна онучечка, донечка мого Олежика – наш найдорожчий скарб, яку я безмежно люблю! І що маю гарну невісточку, з якою чудово розуміємося, разом переживаємо нашу найбільшу втрату і нашу найбільшу радість. У Діани є ще старша донечка, яку Олег так само любив як свою дитину.
Мене справді оточують дуже хороші люди, це Божий дар, – продовжує свою розповідь пані Леся. – Серед цих людей і Наталія Кохан, яка працює в Червоноградській районній раді заступницею голови. Вдячна їй, що обрала переможницею свого конкурсу для майбутніх матусь, який вона оголосила на власній сторінці у Фейсбуці, саме нашу Діану.
Коли я прочитала про цей конкурс, то вирішила написати про свою невістку. Мені просто хотілося вилити душу. Розповіла про свого сина і його кохану дівчину, додала фотографії. Для Діани те, що розповідь про неї з Олегом стала переможною, було боляче і приємно водночас.
Я ніколи не бачила пані Наталю, ми не зустрічалися, тому нам особливо приємна її увага. А для нашої онучечки вона подарувала бокс з дитячими речами, підгузками. Там було всього багато і все дуже якісне.
Олег з Діаною.
– Мені дуже жаль загиблого Героя Олега Кавецького, всіх наших загиблих Героїв, – сказала Наталія Кохан, коли ми захотіли дізнатися деталі про її конкурс для майбутніх матусь. – Шкода дитину, яка ростиме без батька.
Я запропонувала учасницям конкурсу описати свою історію кохання, яка зародила нове життя. Історію, що описала пані Леся Кавецька про свого сина, який загинув на війні, і його обраницю Діану, взяла за живе, дуже зворушила. В мене не було жодних сумнівів, що дитячий бокс має попрямувати у Дніпро саме до Діани Діденко, яка невдовзі мала народити дитину від загиблого Героя Олега Кавецького.
Я теж пережила непоправну втрату – від онкологічного захворювання помер мій чоловік. Це сталося шість років тому. Ми дуже добре з ним жили, разом були 20 років. Народили і виховали двох синів. Нещодавно я вийшла заміж вдруге, чоловік – науковець, професор, маю роботу. За все дякую Богу. Але після трагедії в своїй сім’ї дуже глибоко сприймаю втрати і в чужих родинах. Знаю, як це боляче. Сльози навертаються самі, коли дивлюся, як Олег і Діана раділи життю, бачили щасливим своє майбутнє. А як болить його мамі і брату!
Хочу, щоб червоноградці знали про таких людей як Олег Кавецький, підтримували його рідних, всіх рідних загиблих Героїв. Щоб піклувалися про його донечку, всіх дітей-сиріт, батьки яких загинули в російсько-українській війні, – каже Наталія Кохан.
– Є багато людей, які нас підтримують, – говорить пані Леся. – Насамперед щиро вдячна колективу Гімназії №2 у Червонограді, де викладаю християнську етику. Які в нас діти! Коли я якийсь час була в лікарні і повернулася, вони мене обступили, обіймали, плакали разом зі мною і казали: «Тепер ми ваші діти». А взагалі, через те що вчитель християнської етики не має повного навантаження, я працювала в багатьох школах міста – №№8, 6, 3, 5, початковій №11. Всюди є добрі люди, які за мене моляться, простягають руку допомоги.
Пані Леся з онучкою Соломією.
Для новонародженої донечки Героя вибрали ім’я Соломія, що в перекладі означає «Мир». Через те, що Олег із Діаною не були офіційно одружені, зараз через суд встановлюється його батьківство. За хрещеного Діана взяла Олексія, побратима Олега ще з 2014 року, він з Івано-Франківська.
– Щоб хрещеним був саме Олексій, так хотів Олег, – розповіла пані Леся. – Олексій – стійкий чоловік, ми спокійні за духовне виховання нашої Соломієчки. За хрещену – двоюрідна сестра Діани, дуже хороша дівчина. Охрестили Соломію 5 липня у Дніпрі. В церковній книзі її записали Кавецька Соломія Олегівна.
Хай росте ця дитина Героя щаслива здорова на славу Богу і всій родині!
