Червоноградець Тарас, позивний “Тарік” – мужній, вмілий та досвідчений воїн. Навчався у загальноосвітній школі №12, а згодом – у Червоноградському професійному гірничо-будівельному ліцеї. У 2015 році пройшов повний курс військової підготовки під час строкової служби у лавах Збройних Сил України. Після повернення з армії працював на шахті “Червоноградська”.
В 2019 році розпочав військову службу за контрактом у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, що базується у місті Біла Церква неподалік Києва. До початку відкритого вторгнення російських загарбників в Україну перебував на бойових позиціях в районі міст Авдіївка та Золоте. Теперішнє основне місце дислокації його підрозділу – Донеччина.
10 липня у зв’язку з сімейними обставинами побував вдома у короткотерміновій відпустці. І знайшов час для того, щоб поспілкуватися із учасниками добровольчих формувань Червоноградської міської територіальної громади. Зустріч відбулася у Будинку воїна, що знаходиться за адресою вулиця Корольова, 8. Ось що розповів “Тарік”:
Про початок війни
– Війна застала мене у Білій Церкві. Зранку нас зібрали усіх докупи, видали зброю, обмундирування і відправили у район так званого “Київського моря”. Тоді ми дізналися, що в аеропорту Гостомеля намагається висадитися ворожий десант. В перший день війни моя група перебувала у засідці, ми бачили кілька російських вертольотів, що прямували у бік летовища. Їх збивали зенітники нашої 72-ї бригади. 25 лютого нас перевезли до Нових Петрівців, що неподалік Вишгорода, а згодом – у район міста Ірпінь та села Мощун.
Там ми потрапили під обстріл. Мене контузило. Полежав трохи в госпіталі у Києві, за цей час побратими уже зачистили Ірпінь. Потім нас відправили у Чорнобиль. А коли на Київщині ворожих солдат уже не залишилося, мою групу перебазували в Донецьку область.
Про ситуацію на Донеччині
– Вороги зустріли нас там не дуже гостинно. З перших же днів обстрілювали з “вертушок”. Ми були незвичні до цього, бо в Київській області гатили в основному з артилерії та піхотинської зброї. Але маємо чим відповідати – дали нам нещодавно добрі кулемети Браунінг. Є ще славнозвісні американські Джавеліни та британські NLAW. Мій автомат випущений у 1964 році. Вже давній, але працює безвідмовно. От тільки чистити його доводиться щодня. Бо живемо у траншеях, піску там багато, усе ним забивається.
Прямого вогневого контакту з ворогом із стрілецької зброї зараз майже немає. Бо між нашими позиціями – лісопосадка і велике голе поле шириною орієнтовно 800 метрів. Якщо вони спробують перетнути його технікою, запрацює наша артилерія. Тому в нашому районі поки що більш-менш тихо.
Обстріли, звичайно, є, причому регулярні. І поки що росіяни мають перевагу у боєприпасах. Ми їм – 10 мін, вони нам – 30-40. Вистріляємо у їхні позиції кілька автоматних “ріжків” – вони відповідають з АГС (автоматичного гранатомета, ред.). Але надію на зміну ситуації нам дають HIMARSи, з допомогою яких наші артилеристи буквально за тиждень знищили усі основні військові склади рашистів, що знаходилися поблизу лінії фронту.
Про бойовий дух
– На передовій нелегко, бо треба жити у викопаних в землі норах та бути морально готовим до постійних обстрілів. Так звані “старі”, тобто досвідчені бійці ставляться до своїх обов’язків професійно, мужньо переносять усі складнощі.
А от серед новобранців буває різне. Хтось після першого ж обстрілу кидається до командира з проханням негайно відпустити його в тил. Але є й такі, які готові із сокирами йти на москалів. На мою думку, людей, які схильні панікувати, не передовій не потрібно. Бо вони своєю поведінкою можуть наразити на небезпеку не лише себе, а й інших бійців. Воювати мають бійці, які готові до цього і фізично, і морально.
Перед початком війни мій контракт зі Збройними Силами України уже підходив до завершення. Я сподівався йти “на дембель”, тому вже продав свою каску, активні навушники, тактичний пояс РПС. Довелося знову все це купувати. Звичайно, хотілося б жити у мирній країні. Але доки не виженемо ворога з нашої землі і не позбавимо його можливості атакувати – мирного життя нам не бачити. Мир настане лише після нашої перемоги!
Про мешканців Донбасу
– Нерідко доводиться чути, що місцеві мешканці тільки й чекають, коли до них прийдуть російські війська. А я б так не сказав. Можливо, вони трохи до нас підлещуються. Але приносять їсти, впускають до своїх домівок помитися. А є один чоловік, який щодня у восьмій ранку гучно вмикає на колонці Гімн України. Грає ця колонка так, що аж “оркам” чути. Хоча в одному із міст у мене запитали, для чого я сюди приїхав. Бувають і такі люди…
Про командування і перспективи
– Наші командири приймають значно адекватніші та розумніші рішення, ніж росіяни. Де треба відступити – відступимо, головне – зберегти життя бійців. А от “орки” своїх не жаліють взагалі, нерідко відправляють на вірну смерть. Наші могли б спробувати ще з тиждень утримувати позиції у Сєвєродонецьку і Лисичанську. Але ця територія знаходилася під загрозою оточення, там могли б полягти багато українських воїнів.
Я вважаю, що зараз до ведення війни слід підходити прагматично, без зайвих емоцій. Вороги виснажуються, їхні склади горять. А нам мало не щодня приходить нове озброєння, наші бійці проходять навчання у країнах, які є членами НАТО. Ще трохи потерпимо, і потім, коли настане час, підемо в атаку та відвоюємо усі наші землі.
