Владислав Малишев – студент харківського університету, який з початку повномасштабного вторгнення в Україну евакуювався у Червоноград. Його будинок потерпів від масових обстрілів, тому він вирішив не наражати себе та рідних на небезпеку.
Владислав Малишев.
– Розкажи, будь ласка, яким було твоє життя до 24 лютого?
– Щоб не сильно заглиблюватися, розповім лише про кілька місяців перед початком війни. Я тільки почав кар’єру в новій для себе сфері – логістиці, щойно переїхав на нову квартиру. Здавалося, що життя налагодилося. Були плани як у більшості людей: накопичити грошей і влітку полетіти на відпочинок, відсвяткувати день народження друга, добре закінчити другий семестр університету і все в такому дусі. На жаль, нічого з цього не справдилося і навряд чи здійсниться навіть найближчим часом.
До війни і люди зовсім були інші. На жаль, після повномасштабного вторгнення багато моїх товаришів, які мені здавалися близькими, змінилися не в кращий бік. Тепер я розумію приказку «Друзі пізнаються в біді». Такий же приклад можна навести і з деякими нашими політиками та зірками, які на початку війни одразу ж поїхали за кордон і досі перебувають там. Але добро перемагає зло, тож у моєму оточенні, на щастя, добрих людей виявилося більше, що дозволило мені не опустити руки та рухатися далі.
Мабуть, коли думаєш про те, що було «до», у першу чергу виникає почуття певної стабільності, безтурботності того життя, яке не викликало страху та запитання: «Де ти будеш через місяць?». Зараз всі ті проблеми, які були до 24 лютого, не здаються проблемами, а лише швидкоплинними питаннями, які ти міг вирішити практично в момент їх виникнення. Можливо, якоюсь мірою все це були етапи дорослішання та становлення особистості як такої, адже тільки в іншому кінці країни, вдалині від дому, я ніби вперше широко розплющив очі. Це дало змогу переосмислити те, як я жив, ким був і ким став.
Війна мене дуже змінила. Вона дала мені уявлення людини, якою я не хочу бути і якою хочу стати. До прикладу, я не був оптимістом і не вмів шукати плюси у складних життєвих ситуаціях. А зараз – навпаки. До війни я був сильно прив’язаний до свого міста, людей, дому. Зараз, коли практично всього перерахованого мене позбавили, мені нема чого втрачати. Тепер я з легкістю можу переїхати куди завгодно, завести знайомства з ким завгодно і відчуватиму комфорт, адже навчився цінувати те, що маю.
– Як давно ти у Червонограді і чому саме його обрав для переїзду?
– У Червонограді я вже майже три місяці, хоча таке відчуття, що не один рік. Складно сказати добре це чи погано, але вважаю, що позитивних емоцій відчуваю більше, так що і сприйматиму це швидше в позитивний бік. Місто невелике, тому за короткий проміжок часу встиг тут повністю облаштуватися і сприймати його як щось рідне, нехай і в якомусь сенсі холодне.
Червоноград для переїзду обрав з тією метою, щоб жити недалеко від Львова. Не секрет, що ціни на оренду житла тут значно нижчі, ніж в обласному центрі. Також тут у мене вже жив знайомий.
– Що стало найбільшою мотивацією для переїзду?
– Перед тим як переїхати в Червоноград, я був у Полтавській області, де живуть мої бабуся і дідусь. Думаю, нікого не здивують мої слова, що як би ми не любили наших родичів, але знаходитися із ними тривалий час під одним дахом неможливо. Після п’яти місяців спільного життя стає досить важко і виникає багато конфліктів на рівному місці, принаймні так було в мене.
Чесно кажучи, хотілося просто швидше кудись втекти. В якийсь момент прийшло усвідомлення, що, незважаючи на війну і важкий період для кожного, проте час не зупинився, а, навпаки, ніби прискорився. Коли тобі 20 років і ти маєш проживати свої найкращі роки, не хочеться їх втрачати.
– Мабуть, найважче питання: на момент початку війни, в перші хвилини, де ти був, що відчував і якими були твої думки?
– Як би нам не хотілося в це вірити і як би ми це не заперечували, але в Харкові багато людей усвідомлювали, що війна буде, і буде дуже скоро. Тож ми збирали «тривожні валізи», проте до цього неможливо бути готовим на 100%. Я пригадую день, коли пролунав телефонний дзвінок, і, піднявши слухавку, я почув: «Почалася війна».
Насправді мене не охопила паніка, навіть не можу сказати, що було страшно. Єдині емоції, які відчував – це спустошення, образа та тривога. Пройшла лише година, а я вже не міг зняти гроші з банкомата, адже він був порожній, як і заправки та магазини. Ще через годину зібралося стільки людей на вулиці, скільки не можна було побачити у найзапеклішу годину пік за всю історію міста.
З усім переліченим зіткнувся практично кожен, але далі у кожної людини почалася своя нова життєва смуга. Хтось засів у місце, яке стало на довгі місяці другим будинком, як один великий гуртожиток, у якому згодом усі один одного знали – це я про метро. Хтось став у довгі пробки на трасі, хтось став у ті ж пробки, але вже перед вагоном поїзда, а хтось, як я, почав шукати притулок, у якому можна сховати себе і близьких. Для мене на кілька тижнів ним став гараж, після нього – підвал будинку. І лише після кількох тижнів без світла, гарячої води, електрики та нормальної їжі вдалося виїхати з міста. Таке сильно змінює людину, і, напевно, таке неможливо забути.
– Ти є студентом третього курсу одного з університетів Харкова. Як зараз проходить навчання, де знаходяться студенти, викладачі?
– Зараз ми вчимося дистанційно, адже спочатку, звичайно ж, про навчання і мови бути не могло. Лише десь за два місяці після повномасштабного вторгнення надійшли перші повідомлення від викладачів про ситуацію щодо університету та подальші дії. Потім уже була сесія, іспити, і загалом усі молодці, все закрили. Більшість студентів залишилися в Україні, викладачі так само, деякі не виїжджали з Харкова.
– Після прибуття в Червоноград з якими проблемами довелося зіткнутися?
– Найбанальніша і очевидна відповідь – страх. Ти приїжджаєш сам у інший бік країни, у незнайоме тобі місто, до інших людей, з іншим менталітетом. Насправді хотілося сховатися, просто кудись втекти, щоб хоч трохи дати собі перепочити і усвідомити, що взагалі відбувається.
Весь час мене турбувало питання, котре відвідує мене з того моменту, як я сів у поїзд: «А чи правильний вибір я зробив?». Якщо говорити про інші моменти, то найбільшою була проблема пошуку житла. Як я говорив раніше, Червоноград – невелике місто, тому й вибір житла тут не надто широкий. Досить часто чув від орендодавців негативні відповіді: «З Харкова не беремо» або ж «Лише для місцевих». Найбільше мене дратувала відповідь: «Ви надто молодий, ми не можемо вам довірити нашу квартиру».
Я в жодному разі не звинувачую їх і не тримаю зла, оскільки можу зрозуміти таку відповідь. Це створило мені чимало проблем. Зрештою, квартиру на перший час знайшов, та зараз переїжджатиму у нову, з кращими умовами, так що все в цьому плані зараз добре.
– До війни багато людей у Харкові говорили російською. Чи став для тебе проблемою мовний бар’єр?
– Незважаючи на те, з якого регіону я б не був, я – українець. Я навчався в українській школі, в українському коледжі, в українському університеті. Весь час навчання йшло українською мовою. Але в побуті я розмовляв російською.
Після переїзду до Червонограда мені було незвично, що тепер маю не лише розповідати про макроекономіку українською, а й на постійній основі говорити українською. Хоч звик я до цього досить швидко. Так, можливо, іноді я довго думаю, як перекладається те чи інше слово. Та й щоб позбутися акценту, потрібен час. Але для мене це не стало проблемою від слова зовсім.
До війни я спокійно жив зі знанням двох мов і ставився до них абсолютно однаково. За це мені навіть соромно, адже українська – рідна мова, і я маю її любити всім серцем і душею. Але було як було. Вже з початку повномасштабного вторгнення я зрозумів, що тепер у мене просто немає права перебувати на цій землі і говорити російською мовою. Переїхавши, я почав спокійно говорити українською мовою. І тільки щасливий із цього, ніби все стало на свої місця.
– Зараз Харківська область майже повністю звільнена. Чи можеш описати емоції, які відчував під час читання новин про рідне місто?
– Ці емоції неможливо описати чи з чимось порівняти, вони чудові. Щоразу коли читаєш новини чи дивишся відео зі звільнених територій, ти сам мимоволі розпливаєшся в посмішці і радий за тих людей, за своє місто. На жаль, Харківщина має кордон з росією, тому, незважаючи на те, що регіон звільнений, він піддається обстрілам, нехай і не так часто, як на початку війни.
Тим не менше, місто руйнується все більше і більше, так що страшно уявити, як воно виглядатиме, коли війна закінчиться. Але що б від нього не залишилося, він завжди для мене буде рідним і я так само його любитиму. Хочу вірити, що вже скоро буду мати можливість туди повернутися, хоч б ненадовго.
– Чи достатньо влада робить для забезпечення життя людей, які втратили дім?
– Зараз я отримую виплату ВПО щомісяця у розмірі двох тисяч гривень, але на початку війни її не було. Вперше я зареєструвався як ВПО у квітні, а першу виплату отримав у серпні. Тобто у найскладніший період, коли ці гроші могли знадобитися нашим громадянам, їх не було. Я думаю, всі й так розуміють, що зараз дві тисячі – це на один похід до супермаркету, проте теж приємно.
Загалом зараз існує безліч програм, як державних, так і громадських організацій, з отримання додаткових виплат для певних категорій людей. Тож мені здається, що кому гроші дійсно потрібні, можуть їх отримати. Також існує гуманітарна допомога, яка цілком може забезпечити потребуючих. Мені здається, що від держави надходить достатньо підтрики нужденним, але, на жаль, багато українців не цінують того, що їм дають. Це стосується не лише допомоги від держави, а й від звичайних людей. Сам неодноразово бачив їхню незадоволену реакцію на те, що в гуманітарній допомозі поклали не ту тушонку, яка була минулого разу. Відверто кажучи, іспанський сором від таких громадян.
Також я знаю, що від держави існують виплати за зруйноване житло, але я особисто поки що з цим не зіткнувся. Якщо це дійсно так, то для багатьох внутрішньо переміщених осіб після повернення додому це може стати хорошим стартом для нового життя під мирним небом.
