Микола Шепеля все життя прожив у Червонограді, але, вийшовши на пенсію, разом з дружиною вирішив переїхати в Ірпінь, де на той час мешкала його донька. Війну чоловік зустрів у своїй квартирі, з восьмого поверху було видно, як росіяни атакували Гостомель, але навіть тоді він не планував виїжджати з міста.
Ситуація змінилася, коли на його очах в багатоповерхівку ледь не влучила ракета. Тоді сім'я і вирішила повернутися в Червоноград. Пізніше дізналися, що і будинок, і квартира зазнали значних руйнувань.
Микола Шепеля розповів Червоноград.City про свій будинок та про те, як рятувався від війни і чи можливо відновити його житло.
Купили житло в Ірпені, щоб бути поряд з донькою
– Все життя я прожив у Червонограді, тут працював на заводі «Зміна», телеканалі «Бужнет», із хлопцями з заводу будували у нашому місті кабельне телебачення. Коли вийшов на пенсію, то з дружиною вирішили перебратися ближче до доньки. На той час вона вже закінчила навчання на культуролога в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», здобула другу вищу освіту (юридичну), працювала в київській поліції, проживала з нашим онуком в Ірпені. В цьому гарному місті придбали житло і ми.
Як починалося повномасштабне вторгнення, то з вікна нашої квартири все було дуже добре видно, а саме – вибухи біля Гостомеля 24 лютого і в наступні дні. Там рашисти хотіли захопити і контролювати стратегічно важливий об'єкт – аеропорт «Антонов».
Попри те, що ми бачили і чули, що там точаться важкі бої, евакуйовуватися я не збирався. Напевно, моя наївність та недалекоглядність якийсь час не давали реально оцінити цю страшну ситуацію. Але коли ворожа авіація 28 лютого почала обстрілювати Ірпінь, то стало зрозуміло, що треба виїжджати негайно.
Якраз вранці виносив сміття і бачу – прямо на наш будинок летить літак. Я закляк! А він тим часом випустив ракету – здалося, що вона точно потрапить у наш дім. Ну все, думаю, це кінець! Та, на щастя, літак випускав ракету на віражі, вона пролетіла вище будинку. Тут уже сумнівів не стало жодних – треба негайно втікати. В наступні дні теж були сильні обстріли.
Втекли від війни у Червоноград
Зібравши найнеобхідніше, вранці 5 березня ми із сім'єю сіли у автомобіль та приєдналися до колони Червоного Хреста, щоб евакуюватися на захід України. Зрозуміло, що наша дорога порятунку пролягала в Червоноград, де все знайоме, рідне, де нас готові були прихистити.
Коли ми проїхали кілометрів зо три, почули команду «Стоп!» – попереду йшов бій, дорога прострілювалася. Наші хлопці на блокпосту наполегливо попереджали, що все дуже серйозно і небезпечно. І якщо ми, всупереч цьому, хочемо рухатися далі, то тільки під свою відповідальність.
Та мене вже ніщо не могло зупинити! Тепер розумію, що ми дуже ризикували, адже треба було проїхати 400 метрів відкритою ділянкою, яка наскрізь прострілювалася ворогом. Ми її проскочили! Нам пощастило, над нами був Ангел-охоронець, нам Бог допомагав – я це відчував просто фізично!
Але їхати далі житомирською трасою не можна було ніяк, – там снувала ворожа техніка. Довелося «петляти» селами, їхати грунтовими дорогами. Чи не в кожному населеному пункті вже стояла територіальна оборона, то нас направляли, пояснювали, в якому напрямку слід рухатися.
Коли вже вибралися на трасу, то скрізь було повно підбитої техніки, зіяли чорнотою розвалені ракетами хати – це дуже моторошна картина. Легше стало, коли від'їхали від Києва десь кілометрів із сімдесят.
Ближче до опівночі ми дісталися до Червонограда. Порівняно з тим, що довелося пережити і побачити дорогою сюди, то нас зустріла казка. В Червонограді все було гарно – освітлено, спокійно, а, головне, мирно.
Зараз ми живемо у гуртожитку Червоноградського гірничо-економічного коледжу, займаємо з дружиною окрему кімнату. Гуртожиток дуже гарно відремонтували і віддали для проживання переселенцям із тимчасово окупованих територій та зони бойових дій. Загалом він розрахований на 225 осіб. Умови чудові – тепло, затишно, є необхідна побутова техніка, безкоштовні обіди. Дуже раді і вдячні, що маємо дах над головою.
Будинок в Ірпені зруйнований
Вибухові хвилі розтрощили всі вікна, в 16 квартир були прямі влучання снарядів, в окремих помешканнях пошкоджені несучі стіни. Значних руйнувань зазнав дах, знищено покрівлю над даховою котельнею, саме обладнання котельні відновленню не підлягає.
Коли місто звільнили від рашистської нечисті, я та моя сім’я були дуже щасливі, попри те, що наразі нам нікуди повертатися. В Ірпінь з дружиною час від часу їздимо. З наших сусідів ще дуже мало хто повернувся – будинок для проживання не придатний.
Потрібен якийсь час, щоб його відновити. Роботи там дуже багато. І дуже добре, що є ініціативна група на чолі з головою нашого ОСББ, яка цю роботу координує, акумулює кошти. Також створили свій сайт із зазначенням рахунків для благодійних внесків на відновлення будинку – українською і англійською мовами.
Наш будинок новий, його адреса – вулиця Тургенівська, 10. Коли ми виїжджали 5 березня, то людей у ньому залишалося дуже мало. Скрізь стріляли. Вже почали орудувати мародери – як російські солдати, так і наші окремі люди, якщо можна так їх назвати. Порозбивали квартири до третього поверху, все з них повиносили. Вже не було ні світла, ні зв'язку – ніколи б не міг подумати, що доведеться пережити такі жахи.
Коли йшли російські колони, то стріляли у наш будинок з танків, а на дах залетіла ракета. Цей удар нам вщент зруйнував котельню. Є серйозні пошкодження несучих стін. Точної дати, коли наш будинок так сильно постраждав, я не знаю, адже в Ірпені тривалий час точилися бої. Поряд із нашим домом знаходиться школа, в якій нещодавно зробили гарний ремонт.
Зараз видно, як по ній стріляли чергами з автоматів, вочевидь, «балувалися». Так само видно сліди від куль на воротах, огорожах – загарбники стріляли наліво-направо просто так, куди бачили.
Найбільших руйнувань зазнав дах будинку, а також повністю зруйнована дахова котельня, якою обігрівали весь будинок. У неї попала ракета, а також снаряди. В нашій квартирі, що знаходиться на восьмому поверсі, вибуховою хвилею повиносило всі вікна. Але нам, можна сказати, ще пощастило. Мародери до нашого помешкання не дісталися, бо ліфти не працювали – часу їм не вистачило і сил. І стіни цілі.
А в сусідню квартиру залетів снаряд, там руйнувань значно більше. Дуже важко усе це пережити! Ще не скоро повернемося додому, бо там холодно, а котельню невідомо коли вдасться запустити. І світла теж іще нема.
Нова котельня – то справа не одного дня. На щастя, вже домовилися про її закупівлю. Це буде українське обладнання з Полтави. Треба якнайшвидше запустити в систему воду, бо все ржавітиме. Значного ремонту потребують несучі стіни. Якщо це не зробити першочергово, то будинок продовжуватиме бути непридатним для життя. Що ж до вибитих вікон, то їх вже замінили на нові і зробили це практично безкоштовно завдяки благодійній програмі.
Як тільки Ірпінь звільнили українські війська, то голова нашого ОСББ і ще кілька активних людей, чоловік вісім, відразу приїхали, організували чергування, щоб захистити майно від мародерів. Також почали прибирати територію – будівельне сміття, скло, уламки стін. Та і машин згорілих в дворі було чимало.
Велике дякую нашим захисникам, які женуть ворога з української землі, бажаю якнайшвидшої перемоги над російським загарбником.
Ірпінь – дуже красиве місто. У нас хороше повітря, кругом ліс – дуби і сосни. Гарна набережна, де ми часто гуляли з онуком. В останні роки місто інтенсивно розвивалося, будувалося житло, школи, дитячі садки.
Але у найперші наші приїзди сюди неабияк вразило те, що більшість людей розмовляли російською. А зараз, після Революції Гідності, ситуація дуже змінилася – майже скрізь звучить українська. І це гріє серце. Сподіваюся, що навесні, подякувавши Червонограду, повернемося в Ірпінь. Це місто стало нам рідним.
