І тому Україну чекають важкі часи. Можливо, навіть важчі, ніж ті, котрі нам довелося пережити впродовж восьми попередніх років гібридної війни. Але приводів для оптимізму в українців є чимало. Бо ми нарешті отримуємо реальний шанс вислизнути із лап спадкоємиці монгольської імперії та повноцінно приєднатися до співдружності цивілізованих європейських націй.
Визнати незалежність фейкових недореспублік під символічною абревіатурою «ОРДЛО» керівник московської держави міг навіть у вже далекому 2014 році, буквально за кілька місяців після захоплення Кримського півострова. Але зробив це аж тепер, саме у той момент, коли іншого шансу на підтримання образу «збирача земель» перед власним олігархатом та зазомбованим телепропагандою народом у нього практично не залишилося.
Чому ж загострення неоголошеної, але більш ніж реальної і уже багаторічної російсько-української війни сталося саме тепер? Єдиноправильну відповідь на це питання ми, мабуть, не дізнаємося ніколи. Можливо, її і не існує. А є сукупність чинників, які штовхають фактичного імператора московської держави на вкрай небезпечну для нього спробу «остаточного» вирішення українського питання.
Україна для Путіна – ніби голка із казки про Кощія Безсмертного. Він або здобуде її, і таким чином забезпечить собі вічне життя, або остаточно втратить, і в такому разі прирече себе на неминучу й безславну загибель. Бо сучасна Російська Федерація – це недорозвалена імперія, відгомін мультинаціонального утворення другої половини XIX – початку XX століття. Розпастися на національні держави вона мала одразу після закінчення Першої світової війни. Але тоді не склалося, бо на авансцену світової історії вийшов більшовизм.
А зараз у Московії є всього два шляхи – розширення або розвал. І основним кандидатом на поглинання, на превеликий жаль, як була, так і залишається незалежна Україна. Альтернативи у керівництва країни-агресора немає, бо:
- Білорусь росіяни завжди вважали своєю провінцією, котра покірно терпить пропутінського диктатора чи то «губернатора» Лукашенка і практично ніколи не робила спроб вирватися з-під російського впливу (акції протесту 2020-2021 років силовикам вдалося придушити без надзусиль);
- Країни Прибалтики (Естонія, Латвія, Литва) – члени НАТО. Там же і Польща, значна частина якої у XIX та на початку ХХ століття перебувала у складі Російської імперії;
- Фінляндія хоч і не є членом НАТО, але вже давно у Євросоюзі. До того ж фіни не є представниками слов’янського етносу і запекло воювали із більшовиками у 1939-1940 роках;
- Кавказ – дуже складний регіон. Азербайджан підтримує етнічно близька Туреччина, із Вірменією у РФ немає спільного кордону, Грузія відділена хребтом високих гір, конфлікти у Абхазії та Південній Осетії поки що заморожені;
- в момент нещодавньої нестабільності у Казахстані Росія направила туди свої збройні сили. І одразу похапцем вивела, як тільки керівництво Китаю кинуло на цю ситуацію обізлений погляд;
- про Східну Азію і говорити нічого – там одноосібно домінує майже півторамільярдний Китай. Змагатися із ним на рівних у Росії немає жодного шансу (питання ядерної зброї – за дужками).
І тому єдиною країною, захоплення якої може призвести якщо не до відродження, то хоча б тимчасового відновлення імперської потуги Москви, є, як бачимо, Україна. Можна довго сперечатися і розмірковувати над тим, чому керівництво Росії настільки маніакально прагне відновити свій контроль над нашою державою. Але відповідь на це питання насправді проста – бо без України РФ доволі швидко розпадеться на десятки частин.
Єдиноможливим суспільним консенсусом влади Росії та її народу, на жаль, залишилося «побєдобєсіє», тобто чергова війна і перемога у ній. Бо у решті сфер життя нашого північно-східного ворога – повний провал і середньовіччя в найгіршому сенсі цього слова: тотальна корупція, бідність, високі ціни, відсутність свободи слова і безправність громадян перед представниками силових структур, нерозвинена інфраструктура, абсолютне обезцінення людського життя. І два перенаселені міста-вітрини – Москва та Санкт-Петербург – у які з’їжджаються чи не всі активні люди країни.
Якщо Україну приєднати не вдасться, відцентрові сили всередині РФ ставатимуть щоразу потужнішими. І як тільки стане остаточно зрозуміло, що наша держава тим чи іншим чином убезпечила себе від поглинання, сепаратистські тенденції керівникам Московії зупинити уже навряд чи вдасться. Першою може стати Чечня або будь-яка інша республіка Кавказу, а далі недорозвалена імперія розсиплеться, як картковий будиночок від різкого пориву вітру. І ніякі нафтодолари, більша частина яких вже давно осідає у кишенях місцевої владної верхівки, ситуацію для Росії врятувати не зможуть.
Чому ж ескалація відбулася саме тепер? І чому Путін, незважаючи на створення найвагомішої у новітній історії загрози для України, все ж програє?
Мабуть, тому, що впродовж років російсько-української війни керівництво країни-агресора робило усе можливе для того, аби наша держава погодилася врешті прийняти до себе троянського коня у вигляді так званого «ОРДЛО».
Якщо б Україна погодилася виконати Мінські домовленості у російській інтерпретації, проросійські бойовики з часом обралися б до українського парламенту та у органи місцевого самоврядування і отримали б повноваження зупиняти будь-які рішення щодо майбутнього приєднання нашої держави до ЄС і НАТО. А згодом зробили б за величезні російські гроші усе можливе для того, аби привести до влади нового Януковича, у якого було б насправді лише одне завдання – приєднати Україну до РФ.
Розуміючи величезну загрозу такого сценарію, українська влада всіляко відтягувала у часі питання реінтеграції окупованих частин Донбасу. Вимоги нашої держави були доволі прості – спочатку відновлення контролю над кордоном, роззброєння бойовиків, а вже тоді – вибори до місцевих органів влади та розгляд можливих змін до Конституції. Але Росія наполягала на своїй версії домовленостей лютого 2015 року, схиляючи Україну до прямого діалогу зі своїми маріонетками та легалізації їх у якості єдиних представників місцевої влади.
Ставки у цих переговорах постійно підвищувалися і дійшли до кількох етапів прямого шантажу повномасштабним військовим вторгненням Росії на територію України. У березні та квітні 2021 року, прикриваючись навчаннями, РФ стягнула до східних та північних кордонів України значну кількість солдат і техніки. Але після серії дипломатичних переговорів заявила про завершення перевірки готовності армії та повернення до місць постійної дислокації.
Всередині листопада минулого року шантаж продовжився. Спочатку мова йшла про 100 тисяч російських військових вздовж кордонів України, згодом їх кількість, за даними розвідок різних держав, зросла до 175 тисяч. Проте, на відміну від попередньої ескалації напруги, цього разу про загрозу повномасштабного вторгнення активно заговорили керівники провідних держав світу – президент США Джозеф Байден, прем’єр-міністр Великобританії Боріс Джонсон та інші. За словами пішли дії – в Києві та інших містах України один за одним почали приземлятися військово-транспортні літаки країн-членів НАТО із сучасним протитанковим озброєнням.
Варто пам’ятати також про те, що так званий «колективний Захід» кілька разів, в тому числі у письмовій формі, відмовився виконувати вимоги Путіна щодо гарантій нерозширення НАТО і виведення військ із країн Центральної Європи. Вочевидь, після цього керівник московської імперії таки усвідомив, що його шантаж не вдався і лідери провідних держав Європи та Америки не готові ігнорувати базові принципи демократії навіть через загрозу нової «гарячої» війни на європейському континенті.
І ось тут Путін, якщо говорити шаховою термінологією, потрапив у цугцванг – позицію, коли кожен наступний крок призводить до погіршення ситуації. Розпочне відкриту війну з Україною – отримає «санкції з пекла», внаслідок яких російська економіка обвалиться, а численні наближені до імператора олігархи втратять свою нерухомість та банківські рахунки. Не розпочне – опиниться у стані «Акелли, який промахнувся», тобто не зможе задовільнити сподівання зазомбованого телепропагандою населення.
Для виходу із ситуації він, як бачимо, обрав середній варіант – вирішив визнати незалежність так званих «ДНР» та «ЛНР». Ввів туди війська, але наступного ж дня під тиском санкцій вже традиційно заявив, що «іхтамнєт».
Який же розвиток вся ця ситуація може мати для України?
Варіантів, звісно, безліч. Найвірогідніший: зрозумівши, що наша держава заручилася небувалою раніше підтримкою таких провідних країн світу як США та Велика Британія, а також Польщі, Канади, країн Прибалтики та багатьох інших, Путін намагатиметься розхитувати Україну і сіяти паніку загрозою військових дій на території Донецької та Луганської областей. І сподіватиметься, що українська влада таки піде на поступки, погодившись вилучити з Конституції пункти, що стосуються прагнення вступу до ЄС та НАТО. А також виконати інші «хотєлки» у вигляді добровільної відмови від наданої зброї.
Зайвим, мабуть, буде казати, що йти на подібні кроки українській владі не слід у жодному разі. Бо теперішнє керівництво Росії прагне лише одного – захоплення України. А натомість слід продовжувати розвивати свою армію, в жодному разі не панікувати і, як кажуть у народі, «чистити свій кулемет». Наша держава мусить стати «новим Ізраїлем», який живе поряд із неадекватним та войовничим сусідом.
