Українська жінка – воїн. Неоднозначне ставлення – від схвалення до обурення. Сьогодні багато різних думок і суперечок з приводу постанови поставити жінок на військовий облік. Хотілося би пороздумувати над тим, чи має місце жінка в армії, чи повинна вона бути військовозобов’язаною.
На жаль, ворог веде таку підступну агітацію, що й не всі чоловіки розуміють, що від народження мають обов’язок бути захисниками. Тому часто ухиляються від військової служби, уникаючи її всякими способами. А коли пахне смаженим і ворог оскалює зуби, ми хочемо, щоб хтось зовсім чужий прийшов нам на захист, відвів небезпеку і налагодив наше життя.
Чи так воно має бути і чи так воно буде? І чим жінка гірша за чоловіка? Чи вона не в силі стати в ряди воїнів? Тільки маючи потужну і відважну армію, можемо захиститися від кровожерного окупанта, який лізе на нашу землю. І жінка, українська жінка, – природжений воїн і захисниця. Ми це повинні знати і дати зрозуміти це ворогам.
Усі імперії, які завойовували нашу країну, щоб послабити її потенціал до спротиву навіювали в свідомість думку, що ми – мирний народ гречкосіїв, якому нехарактерна військова справа. А жінці взагалі не повинно бути місця у війську.
Та цей міф спростовує історія та військові перемоги нашого народу. Нині йде велика суперечка про участь жінки у війську. Але наша земля знає багато випадків, у яких саме жінки проявляли свою відвагу на полі бою. Досліджена історія жінок-воїнів на наших теренах розпочинається з кочових народів, зокрема, сарматів. Сарматки брали участь у полюванні та воювали на полі бою. На території Західної України також проживали кельти. Жінки кельтів брали участь у боях і походах нарівні з чоловіками.
Згадаємо і княгиню Ольгу, яка була дружиною князя Ігоря. Вона теж мала свою дружину, вела війни, і в помсту за вбивство свого чоловіка ліквідувала древлянське князівство. Згодом естафету українського жіночого вояцтва перебрала на себе козацька доба. Легендарна козачка Настя, перевдягнувшись чоловіком, переховувала ватагу козаків і сама керувала їх діями. На Дніпропетровщині й досі є місце з іменням "Настина Могила".
Незабутній подвиг дружини сотника Зависного, Олени Зависної. Коли поляки під командуванням Стефана Чарнецького у листопаді 1654 року після запеклих боїв з козацькою залогою вдерлись в місто Бушу на Поділлі і розбили його захисників, в бій вступили жінки і дівчата, які залишилися сам на сам з ворогом. А коли вбили сотника Зависного, його дружина підірвала льох з порохом і поховала разом із собою велику кількість польських загарбників.
Одним із найбільших випробувань для українських жінок стали Перші та Другі Визвольні змагання (Перша і Друга світова війна, ред.), де жінки відіграли неоціненну роль і винесли на своїх плечах весь тягар тилового та підпільного існування в умовах окупації.
Великим прикладом жінки-захисниці постає перед нами постать легендарної Олени Степанівни (1892-1963 рр.), оспіваної в піснях славної героїні українського народу. Ці пісні я ще в дитинстві чула від свого дідуся Осипа Степанчака, який ще зовсім юним воював на горі Маківці у 1915 році, де і був поранений: "А Олена Степанівна воювала з нами. Вона краща для нас була від рідної мами…". "Хто ж така ця Степанівна?" – не раз закрадалася думка, а в дитячому сердечку формувалася відвага і любов до тих, хто захищав наш край.
Олена Степанів народилась у селі Вишнівчик округу Перемишляни Королівства Галичини і Володимирії Австро-Угорської монархії в сім’ї священника. Отримала не тільки високоморальне християнське виховання в родині, але і здобула високу освіту, закінчивши філософський факультет Львівського університету та Віденський університет. Була доцентом Львівського університету.
Ще в студентські роки брала активну участь у діяльності товариства "Сокіл", очоливши його першу жіночу чету у Львові. Вона, будучи справжньою патріоткою, закликала жінок до участі в громадсько-політичному та військовому житті і першою стала в ряди організації "Січові Стрільці-2". Ця дівчина-берегиня відзначилася у боях за гору Маківку. Згодом стала хорунжим, а 23 травня 1915 року під час бою під Лисовичами на Болехівщині потрапила до російського полону.
Олена Степанів – перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера. Одна з організаторів Листопадового повстання 1918 року. Активна учасниця польсько-української війни 1918-1919 років. Крім того, вона була дружиною соратника Євгена Коновальця Романа Дашкевича – відомого генерала січових стрільців, героя Перших визвольних змагань, а також матір’ю Ярослава Дашкевича, який в подальшому став талановитим українським істориком.
За свою відданість Батьківщині і боротьбі за її волю Олена Степанів була арештована совєтами в 1949 році і відправлена в мордовські концтабори. Там після Норильського повстання відбувала покарання і моя мама Ганна Степанчак, молода дівчина з Самбірщини.
Ще одна громадська та військова діячка Ганна (Гандзя) Дмитерко – десятниця УСС, а згодом УГА. Уродженка Львівської області. В юності була активною членкинею "Пласту" та товариства "Січових Стрільців". З серпня 1914 року була сестрою милосердя в стрілецькому шпиталі. А з 1915 року служила в Українському легіоні, в курені Григорія Коссака, брала участь в бойових діях проти московського війська. Служила також у допоміжній службі в бригаді УСС.
Наше жіноцтво постійно брало активну участь у боротьбі з окупантами, ризикуючи своїм життям. Галина Дидик, Дарія Гусяк і Ольга Ільків – зв’язкові Шухевича, славетна Катерина Зарицька, Богдана Світлик – борець і письменниця – та багато інших присвятили себе чину воїна під час Других визвольних змагань.
Українські жінки протягом багатьох століть несли на собі тягар війни і пліч-о-пліч воювали з чоловіками за свою землю. Нині, як і колись, вони готові віддавати свої життя за Україну. Хіба ворожі нашіптування можуть навіяти страх і сумнів в серці справжньої українки? Ми ж матері, ми ж берегині, які впродовж століть зберегли в собі прагнення до волі, поєднане з почуттям високої гідності й відповідальності за щастя рідного народу.
Я підтримую і аплодую українській жінці, високоморальній патріотці, берегині, яка готова бути воїном ради свого краю, заради волі і щастя своїх дітей і всього українського народу. Це не подвиг, це обов’язок кожної з нас. Я думаю, що у цьому питанні не повинно бути місця жодним сумнівам.
Високе ім’я жінки-українки спонукає нас продовжити споконвічні традиції нашого славного роду, бути готовими стати в стрій захисників Вітчизни і не допустити паплюження та спустошення нашого Краю і наших душ.
Слава Україні! Слава її вірним Синам і Донькам, на яких в Неї надія, на яких святий обов’язок захистити свою Рідну Неньку Україну! Слава нашому волелюбному народу, який ніколи не зазіхав на чуже і нізащо не схилить коліна перед ворогам!
Пам’ятаймо, чиї ми діти і онуки, яка кров тече в наших жилах. "Здобудемо Україну, або згинемо в боротьбі за Неї!" – заповідали нам наші батьки. Ми її здобудемо і збережемо!
До речі, сьогодні у лавах Збройних Сил України проходять службу 31757 жінок. З них 4810 – офіцери.
