Минулої неділі, 2 березня, в Шептицькому відбувся Перший ветеранський форум. Участь у ньому взяли військовослужбовці, сім’ї військових, представники влади різних рівнів та громадського сектора. Це була дуже насичена за змістом, емоційна і загалом результативна для всіх сторін розмова.
Форум став місцем, де ветерани, не стримуючи емоцій, гостро говорили про те, що найбільше болить. Ветеран АТО-ООС, який воював 9 років, переселенець з Донецької області, військовий пенсіонер, перепрошуючи чи не в кожному реченні, розповів, що ніяк не може потрапити в програму отримання житла. «Мені встидно перед дитиною, яка немає свого кутка. Дайте моїй дитині пожити! Що мені робити, хто мені допоможе?!».
Заступниця міністра у справах ветеранів України пояснила, що питання забезпечення житлом ветеранів справді дуже складне. Беруть до уваги осіб з І та ІІ групами інвалідності, в майбутньому компенсуватимуть оренду житла, розробляються іпотечні програми. Що ветеранів, які отримали від держави житло, справді дуже мало.
Так, такі складні питання як отримання житла, а також дороговартісна реабілітація після поранень – у компетенції центральних державних органів. І їх вирішення ветеранів на цей час аж ніяк не задовольняє.
Тим часом Червоноградський міський голова Андрій Залівський розповів, що робить влада на місці.
Рішенням міської ради для ветеранів нашої громади вже зарезервовано 350 земельних ділянок біля села Борятин. У селі Сілець також передбачені ділянки для військових. Але розподілятимуть їх вже після скасування військового стану, як це вимагає українське законодавство. Для відкритого і справедливого їх розподілу у громаді мала б запрацювати Рада ветеранів. Також вона потрібна для тіснішої комунікації з органами влади, громадськими організаціями. Адже із нашої громади призвали на службу кілька тисяч чоловіків, з кожним окремо поговорити не вдасться, і саме Рада ветеранів мала б акумулювати питання, вирішення яких найбільш затребувано, комунікувати із соціальними службами, громадою, владою.
Про можливості ветеранів у громаді Шептицького Андрій Залівський розповів, що ще до повномасштабного вторгнення почали створювати ветеранські простори. Перше – це «Будинок воїна», який почав діяти у 2021 році. Цього року тут закінчили ремонтні роботи. Це – простір для спілкування, зустрічей, заклад на різні потреби життя. Навіть може на певний час стати прихистком. В «Будинку воїна» працюють юрист, психолог, помічники ветерана. У майбутньому там, можливо, буде «відкрите вікно», куди б ветеран міг звернутися для вирішення своєї проблеми, а не ходити багатьма кабінетами.
Ще один простір, рекреаційний, – це водойма в районі Застави, яку на сесії міської ради виділили для спілки ветеранів АТО «Воля». Це місце, де ветерани із сім’ями можуть разом провести час. Ще один вид реабілітації – плавання. Спорткомплекс «Шахтар» функціонує як комунальний заклад. Є пільги для ветеранів на його відвідування хоч щодня. У штат введений спеціаліст-реабілітолог. У басейні ще необхідно встановити ліфт, який би опускав у воду. І обладнання, яке б дозволило басейну працювати круглорічно, а саме теплові насоси.
З 1 квітня має запрацювати реабілітаційне відділення в міській лікарні Шептицького. Для його ремонту, облаштування та обладнання освоєні кошти НСЗУ та виділені кошти з міського бюджету. Там повинні проходити реабілітацію і ветерани, вважає міський голова.
Надалі влада працюватиме над створенням програми для підтримки відкриття ветеранського бізнесу, цього наразі нема, а також спільно з обласною владою сприятиме відкриттю курсів перекваліфікації ветеранів у закладах профтехосвіти Шептицького. В них пропонують нові, нещодавно відкриті спеціальності – елекромонтер з ремонту та обслуговування сонячних панелей, оператор цивільних дронів. Втілити ці проєкти допоміг GIZ, наш німецький партнер. Є ідея про впровадження ще однієї спеціальності – ремонт електромобілів.
Також Андрій Залівський додав, що постійно з бюджету територіальної громади ветеранам надають одноразові допомоги.
Для того, щоб ветеранський форум надав його учасникам максимально корисної інформації, попрацювала велика команда – це Центр життєстійкості Шептицького, його керівник Надія Земницька, ГО «Фундація розвитку та стратегічних змін», підтримали починання проєкт «Справедлива трансформація вугільних регіонів та зелене відновлення енергетичного сектору в Україні», Шептицька міська рада.
Надія Земницька подякувала ветеранам за участь у форумі, усім спікерам, партнерам, команді GIZ – Олегу Мусію та Галині Литвин, а також заступнику міського голови Володимиру Ковалю, які допомогли втілити ідею ветеранського форуму в життя, представникам установ та організацій, які численно були готові відповідати на запитання ветеранів, надавати контакти чи просто спілкувалися. Захід приймав заклад «Гранат».
Враженнями від Першого ветеранського форуму у Шептицькому поділилися його учасники, ветерани:
Василь КОГУТ:
– На форумі я задав питання, яке цікавить не мене одного – чому вже десятиліттями стоїть і руйнується в нашому місті гуртожиток училища на вулиці Львівській? У цьому гуртожитку давним-давно могли б жити хлопці, які воюють ще з 14-го року, а також переселенці, яких в нашій громаді багато. Запитався про це міського голову, хоч, скажу чесно, відповідь знав наперед. Не в силах нашого мера це вирішити, хоч він скрізь і їздить. Гуртожиток не є комунальною власністю, щоб там починати щось робити. Це питання зрушити в позитивний бік не дає корупція. Одні жирують, роблять на війні бізнес, а ветерану нема де і за що жити.
Я – інвалід 3 групи, пішов добровольцем, 1968 року народження. Коли йшов на війну, не думав, що буде зі мною. Мені було достатньо подивитися, як мої онуки сплять у проході (у перші дні війни дочка з дітьми була в Києві), негайно привіз їх сюди. А сам 9 березня 2022 року вже був на сході. Відвоював майже три роки, звільнився чотири дні тому.
На форумі я почув для себе деякі корисні речі, зробив записи, є над чим подумати. Тут говорилося, в тому числі від представника міністерства ветеранів, про гранти для ветеранського бізнесу. Але думаю, що пробитися буде нереально. Треба дати «відкат».
Наразі збираюся зайнятися своїм здоров’ям.
А ветеранські форуми потрібні – нам, ветеранам, треба говорити і між собою, і з громадою та владою.
Микола ЛОБУР:
– Я ветеран, пішов на війну на початку повномасштабного вторгнення, 1 березня 2022 року. Отримав поранення в селі Роботино Запорізької області 14 жовтня 2023 року. Звільнився у листопаді 2024 року.
Після війни моє життя змінилося. В тому бачу як плюси, так і мінуси. Коли я отримав поранення, то до мене через соцмережі стали писати люди, з якими не спілкувався багато років, так само підтримували і зовсім незнайомі. Я відчуваю ці підтримку увесь час, дякую, це дуже класно!
Мені сьогодні тут, на форумі, було цікаво і корисно. Він дав нові знайомства, контакти, більше можливостей для розвитку.
Для мене актуально на цей час – Перемога! Хоч багато хто б подумав, що маю сказати – реабілітація. Це теж дуже важливо. Але зрозумійте, хоч я у кріслі колісному, постійно на зв’язку із своїми побратимами, яких, на жаль, залишилося в живих не так вже і багато.
Я був на реабілітації у Франції, там в мене з’явилися нові друзі, ціла асоціація, яка допомагає українцям. Через них намагаюся якомога більше допомагати своїм побратимам – це машини, батареї, колеса. Я звільнився, але я з ними, з моїми браттями, на фронті.
Ветеранський форум – це новий для мене формат. Класно, що влада, мер, заступник міністра потрохи повертаються до ветеранів. От побратим, який тут виступив, сказав, що тут немає 90 відсотків ветеранів, які проживають у громаді. А нема, бо не всі були сповіщені, приміщення маленьке, щоб вмістити таку масу людей. А хтось взагалі не спускається із своєї квартири на поверсі. Хтось потрапив у залежність від алкоголю, в наркоманську залежність. Це велика проблема, щоб до всіх достукатися. А треба це робити, треба щоб ветерани поверталися до нормального життя.
Віктор ТРІШИН:
– Я сам з Кривого Рогу, але вже чотири роки проживаю тут. Як переїхали, то через кілька місяців почалася війна. Півтора року прослужив у Силах спеціальних операцій.
Такі заходи, як сьогодні, мені цікаві, корисні. Бо можна познайомитися із ветеранами, і з людьми, які дотичні до наших справ. Що цікавить мене найбільше, так це інтеграція ветеранів у соціум. Бо хлопці все правильно сказали, що на нас часом дивляться якось не так. Пам’ятаю власний випадок, як 30 серпня минулого року ховав у Червонограді батька, який загинув на війні. Стояв біля квіткового магазину, щоб купити квіти. На мене дивилися двоє чоловіків і із скепсисом між собою говорили: «От, приїхав тут захисник, ходить у чистій формі». Моя душа розривалася від болю.
Працевлаштування ветеранів теж дуже актуальне питання. Особливо для тих, хто має поранення, контузії, таких на роботу не дуже беруть.
Я зараз вже вдруге навчаюся на курсах в центрі зайнятості, про які тут розказувала керівник цієї установи. Перша спеціальність – це оператор безпілотного літального апарата, а зараз – інженер БПЛА. Навчався з місцевим колегою. Коли ж прийшлося до працевлаштування, то була відмова, аргумент – «бо вони ж контужені». Тяжко працевлаштуватися, бо ставлення до ветеранів, як на мене, упереджене. Тому планую відкрити свою справу.
У місті проживаю з донечкою і дружиною. Тут залишимося.
Мій батько Дмитро Володимирович похований на Алеї Слави місцевого цвинтаря. Мені є що згадати, як з повагою місто зустріло мого батька, він воював більше двох років, ми служили разом. За два місяці я втратив батька, двох двоюрідних братів і дядька, який зник безвісти. Після того вирішив, що пора мені їхати з війни додому. Звільнився в листопаді 24-го року.
Олександр:
– Таке спілкування ветеранів і для ветеранів, як сьогодні, потрібне. Після закінчення війни додому повернуться багато хлопців, кожен зі своїми проблемами. Те, що я сьогодні почув, ще раз підтвердило, що у ветеранів їх є багато. Їх вирішення майже без здвигів, здається.
Вже четвертий рік війни і, на мою думку, мала б бути більшою згуртованість ветеранів. Бракує поваги до тих, хто став на захист держави. Навіть сьогодні на початку форуму ми всі почули як представниця міністерства відреагувала на коментар ветерана. Можливо, у нього якісь проблеми – то могла би і вислухати, проявити повагу.
Що мені сподобалося з того, що тут почув, то це від нашого мера. Я до нього ставлюся нейтрально. Він сказав важливу річ, що ветеран повинен інтегруватися в суспільство, а суспільство має підлаштовуватися під ветерана. Хтось після війни швидко адаптовується до цивільного життя, а комусь навіть важко говорити про свої проблеми.
В мене батько – ветеран, учасник бойових дій. Йому 74 роки. Нещодавно він пішов до стоматолога і довелося платити. Там кажуть, що покривають тільки матеріали. Я би пішов, щоб з’ясувати, бо неприємно, що кажуть одне, а насправді все не так. Але не став.
Мені сорок років, майже рік я був на війні, демобілізувався минулого року навесні. На роботу, де я раніше працював, повернутися не можу через проблеми із здоров’ям.
