21 листопада сорокарічний ювілей священичого служіння відзначить шанований не лише у нашому краї, а й далеко за його межами священник, парох церкви Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього села Волсвин отець Василь Дубецький. Напередодні цієї знаменної події спільне інтерв’ю з отцем Василем записали журналісти газети «Новини Прибужжя» і телеканалу «Бужнет».
– Чому майже 40 років тому ви обрали для себе шлях служіння Богові і людям?
– Напевно, священичий шлях життя я вибрав завдяки моїм батькам, зокрема, мамі, а найбільше обом бабусям, які ще змалку завжди брали мене з собою до церковці. І я при церкві, властиво, виростав. На прощі завжди їздив з бабусею, хоча це мені, тоді ще дитині, було досить важко. Але з малих літ я щиро любив церкву. Зараз часто пригадую собі, як повернувшись додому після відправи, брав вишиту запаску, одягав її на плечі як фелон і співав антифон або молитву.
Тобто з малих літ я звик щонеділі ходити до святої церкви, слухати Божого слова. І, мабуть, саме тому у вже далекому 1978 році, коли ще існував Радянський Союз, я вступив до Ленінградської духовної семінарії. Закінчив її, пішов до війська, а після повернення єпископ відправив мене служити на мою першу парафію у селі Оселя Яворівського району.
Пробув я там майже 6 років, а згодом завдяки старанням мешканців села Волсвин мене перевели сюди. 25 грудня 1988 року волсвинську церкву відкрили, бо до цього часу вона була закритою. А 26 лютого наступного року я відправив тут першу Службу Божу. І ось уже 34-й рік ми разом із мешканцями Волсвина провадимо тут духовне життя, вивчаємо Боже Слово і намагаємося жити згідно Нього.
– Отче Василю, ви не просто священник, а ще й екзорцист. За молитвою, зціленням від недуг і духовною порадою до вас приїжджають чимало людей з різних куточків України і світу. Чи пригадуєте момент, коли відкрили у собі цей дар, усвідомили його?
– Молитви на оздоровлення може читати кожен священник, вони є у Требнику. Якийсь особливий поклик до цього відчув, коли мені виповнилося 33 роки, тоді у моєму житті був певний переломний момент. При великому екзорцизмі я був лише присутнім, читати його повинні лише ті священнослужителі, яких визначила Церква.
Я ж практикую малий екзорцизм – через свячену воду, молитву та Літургію ми приходимо до оздоровлення тілесного, закликаючи при цьому людей до духовного очищення. Бо, як сказано у Святому Євангелії, недуга тілесна буває наслідком недуги духовної. Тому найперше закликаю людей до примирення з Господом Богом, а потім уже читаю молитву на оздоровлення.
Щоправда, це дуже важка праця, тому я нещодавно собі виголосив, що далі уже не буду цього практикувати, бо сам уже здоров’ячка не маю.
– Чи часто траплялися зцілення людей після того, як вони приходили до вас на молитву?
– Неодноразово були такі випадки. Наприклад, звертався до мене мій однокласник. Він мав їхати на операцію через важку хворобу нирок. Але коли прибув після молитви до лікарні, то передопераційне обстеження показало, що він здоровий. Одного разу прийшла жінка із Волині, принесла свою дитину на руках, бо та не могла ходити. Відчитав декілька молитов над нею, і, якщо не помиляюся, після сьомої молитви ця дитина встала на власні ноги і пішла.
Але це не я оздоровлюю. Оздоровлює Господь Бог, я тільки прошу Його про це. І тим, хто приходить на молитву, завжди кажу: «Ви моліться, моліться вдома, просіть Бога». А Господь казав: «Просіть, і дасться вам».
Часто людина потребує не так допомоги для свого тіла, як спілкування, підтримки, розради. Їй треба, щоб її вислухали, зрозуміли. Тому я намагаюся надихнути кожного, хто приходить до мене на молитву, підбадьорити. А все решта – у Божих руках.
– Зараз ми переживаємо особливо складний час. Напевно, це є і випробування людей на віру. Мабуть, чи не кожен із нас замислюється про те, чому Всевишній допускає усі ці страшні звірства, чому ми мусимо їх терпіти. Як у такий час не втратити віру у Бога?
– Мені здається, що в час теперішнього лихоліття, в час біди віра стає ще сильнішою. Можливо, є люди, які відпадають від церкви, які звинувачують у всьому Господа Бога. Але ми не повинні цього робити, бо знаємо, що Бог є джерелом любові.
Читаючи Святе Письмо, ми бачимо, що робилося з вибраним Божим народом. Бог тим народом опікувався особливо, коли вивів його з Єгипту, з дому неволі, і провадив до обітованої землі. Упродовж тих сорока років, доки вони йшли, Бог посилав їм манну з небес, перепілки із каменю, воду давав. Але були і війни, на той нарід нападали змії, були пошесті, хвороби.
Усе це – як добре, так і погане – було допустом Божим. Якщо люди жили згідно Божого закону, якщо мали Господа Бога за батька, а себе вважали дітьми, які мають слухати свого батька, то і Боже благословення спадало на них. А коли нарід порушував заповіді, переповнював чашу беззаконня, Господь посилав їм кари. Напевно, як напімнення.
Коли ми відкриємо книгу Второзаконня у Старому Заповіті, а саме розділ, де описується як Бог передавав заповіді через Мойсея, то почитаємо, що Господь тоді сказав: «Як будеш слухати мої заповіді, то будеш благословенний і в полі, і в праці, і вдома. І ніхто тобі не зробить ніякого лиха. А якщо не слухатимеш, то будеш покидьком всюди, а я нашлю на тебе ворогів».
Можемо сказати про теперішній час, що у всьому, що зараз відбувається, також є певний Божий допуст. Я не осуджую нікого, бо казав Бог: «Не судіть, і несудимі будете». Але, на жаль, чимало людей, навіть тих, які називали себе християнами, жили так, наче вони більші і сильніші за Господа Бога. Можливо, для їх упокорення Всевишній і допустив теперішні події. А може, ще й для того, аби очистити теперішнє суспільство, укріпити його у вірі, направити на шлях істинний.
Бачимо, наскільки до війни люди зосереджувалися на здобутті матеріальних благ. І як теперішні події показали усім нам, наскільки безвартісними є усі ці речі, як вони можуть бути знищені у одну мить. А душа людини є безсмертна. Каже Господь: «Яка користь людині, коли би навіть цілий світ здобула, а душу свою занапастила?» Мабуть, ту вартість душі тепер, у часі війни, ми найбільше відчуваємо.
Знаємо, що війна є болем для всього народу. Просимо, щоб Бог змилосердився над нами, якщо навіть ми і завинили. На кожній Літургії звертаємося до Всевишнього із такими словами: «Господи, прости гріхи наші, гріхи дідів і прадідів наших! І не карай нас нашими ворогами, а їхній наступ поверни на втечу, ставши щитом між нами і ворогами, поставивши своїх ангелів-хоронителів». Тобто молимося і надіємося на Боже милосердя.
– До вас часто звертаються дружини та матері воїнів, поранених, тих, які зникли безвісти. Як ви їх розраджуєте?
– Ви знаєте, дуже тяжко, коли хтось звертається зі своїм болем, а особливо в теперішній час. Я можу сказати тільки так, як сказав колись апостол Павло: «Людська біль, людське терпіння, людські клопоти – вони всі йдуть через моє серце. Кожного відчуваю. Якщо хтось сумує і плаче, я так само разом з ними. Якщо комусь є радісно і весело, я радію разом із ним».
Людям завжди кажу, що єдиною нашою надією, розрадою і потіхою є Господь Бог. У нього треба просити ласки і сили пережити лихоліття війни. Ми мусимо боронити Україну, бо це є наша Мати! Якщо не боронитимемо своєї держави, станемо рабами, будемо ніхто. Тому навіть ціною великої жертви маємо захистити рідну землю. А тих, хто приходить до мене за розрадою, я дуже добре розумію. Бо і мій син там зараз є.
На мою думку, кожен, хто приходить до священника в часі війни, потребує у першу чергу любові. Іноді достатньо навіть милосердного погляду, кількох слів підтримки. Щоб людина відчула, що вона є не сама зі своїм болем, що хтось співпереживає разом із нею.
– Перед тим, як відправитися на передову, чоловіки також приходять до вас за благословенням.
– Так, завжди йдуть. Кожного благословляю і запевняю у нашій спільній молитовній підтримці. Завжди молимося за них і просимо у Бога ласки, щоб оберігав їх. Молитва – наш щит і наша зброя, а Боже благословення і опіка – це саме те, що потрібне воїнам у теперішній час.
Недільні та святкові Літургії, які відправляються у нашому храмі, ми транслюємо через Youtube (канал «Віртуальна парафія», авт.). І дуже приємно, що воїни з різних куточків України пишуть у коментарях, що дивляться наші відправи, перебуваючи неподалік лінії фронту. Часто перед початком бою просять молитися за них, а згодом дякують за підтримку.
– Підходить до завершення будівництво нової церкви у селі Волсвин. Коли можна очікувати на її освячення?
– Поки що не можу точно сказати, коли переберемося до нового храму, бо це питання, звісно, залежить від наявності коштів. Ми будуємо церковцю в більшості стараннями парафіян нашого села – основна пожертва саме від них. Зараз завершуємо внутрішні роботи, наступного року плануємо поштукатурити храм ззовні, провести благоустрій, придбати все необхідне для відправ.
Церква величава і простора. Будували великий храм для того, щоб люди під час богослужінь могли присісти на лавки, відчували комфорт, не втомлювалися. Один професор семінарії, у якій я навчався, казав: «Пам’ятайте, що краще у церкві сидіти і думати про Бога, ніж стояти і думати про свої ноги». Я теж вважаю, що у церкві повинне бути зроблене все для того, аби люди могли зосередитися і слухати Боже Слово, не відволікаючись на різні незручності.
– Щиро дякую вам, отче, за приємну розмову і духовні поради! Сподіваюся, що перемога у цій страшній війні буде за нами!
– Я також бажаю всій Україні швидкої перемоги. Щоб якомога скоріше закінчилася війна, щоб наші діти живими та здоровими повернулися додому. Бажаю процвітання нашому славному та багатостраждальному народу. А молитовна підтримка від нас буде завжди. Хай Бог благословить!
