22 червня свій день народження відзначила старша сестриця парафії святого Йосафата Марія Пакушевська. Практично щодня вона у храмі. Спочатку на Службі Божій, а після того, як вона закінчиться, вирішує господарські питання парафії – веде облік пожертв, домовляється про придбання будівельних та оздоблювальних матеріалів, слідкує за виконанням робіт. Журналісти Червоноград.City зустрілися із пані Марією, щоб запитати про часи юності та понад чвертьстолітнє служіння одній із найбільших громад Української греко-католицької церкви.
Любов до церкви прищепив батько
– Бажання відвідувати Божий храм у мене заклалося ще в дитинстві. Найбільше на це повпливав мій тато, який був щирим патріотом. Він воював в Українській Повстанській Армії і загинув у 1949 році. Народилася і виростала я у селі Подусів Перемишлянського району.
Все раннє дитинство провела з татом. Постійно намагалася всюди з ним ходити. А коли його не стало, для мене практично розпочалося доросле життя. І хоча часи тоді були складні, післявоєнні, до церкви я ходила завжди. Коли випадала моя черга, у суботу обов’язково прибирала храм, мила підлогу.
На іконах замалювали зображення відкритих сердець
– Мій вітчим був головою колгоспу, пройшов усю війну. Одного разу, десь у 1956 чи 1957 році, вже точно не пам’ятаю, до нього приїхали представники виконкому і сказали, що наступного дня із Перемишлян до села привезуть художників, які мають замалювати на церковних іконах усі відкриті зображення сердець.
І з цього часу під час церковних служб священник має згадувати не папу римського, а тодішнього московського патріарха Пімена. Жодного спротиву цій вказівці не було. Мабуть, тому, що люди добре пам’ятали усі жахи війни і знали, як радянська влада розправляється з усіма неугодними їй людьми.
А у шістдесятих роках церкву в нашому селі закрили. Я тоді вже навчалася у місті, тому приїжджала додому в основному на великі свята. І добре пам’ятаю, як ми з рідними і друзями ходили святити паску до сусіднього села. Священник у нас, щоправда, був той самий. Але церкву дозволили залишити відкритою десь у кожному п’ятому селі.
Молоді люди ходили до храму пішки. А от старші, ті, які уже не мали сил, збиралися біля нашої закритої церкви. З ними був старенький дяк, і вони тихо відправляли службу.
Замість великодніх гаївок – російські пісеньки
– Люди добре розуміли, що церкву московського патріархату повністю контролює радянська влада. Цей контроль проявлявся постійно. Наприклад, ще у дитинстві ми збиралися після Великодня поблизу храму, щоб водити гаївки.
І в цей час обов’язково приїжджали двоє або троє людей із районного центру, які називали себе «інструкторами». Вони ставали до нас у коло і змушували співати якісь веселі пісеньки на російській мові. А ми були дітьми і не осмілювалися їм заперечити.
Йшла не до священника, а до Бога
– В радянські часи я ходила до православної церкви, бо тоді держава тільки їй дозволяла існувати. Ніколи не робила для себе різниці у тому, до якої конфесії належить храм. Бо йшла я не до священника, а до Бога. В роки існування Радянського Союзу мені вдалося відвідати немало європейських держав так званого «соцтабору».
Побувала я у тодішніх Югославії, Чехословаччині, Угорщині. Це були поїздки на відпочинок за путівками від швейної фабрики, на якій працювала. І куди б я не приїхала, обов’язково йшла до місцевої церкви. Питати в людей про те, яка це церква, до якого патріархату належить, не бачила для себе жодного сенсу. Та й мов тамтешніх я не знала, тому просто молилася Богу як уміла.
Пам’ятаю, як ми відпочивали у курортних містах Рієка і Опатія, що знаходяться на узбережжі Адріатичного моря у Хорватії. Ще тоді я зауважила, що у всіх місцевих ресторанах в п’ятницю та суботу яблуку ніде було впасти. А от у неділю такі заклади залишалися порожніми – зранку люди неодмінно йшли на службу до церкви, згодом розходилися по домівках.
На церковні служби їздила до Сокаля
– До Червонограда я переїхала у 1960 році, тут жив мій чоловік. Відкритої церкви у місті не було. А я дуже хотіла відвідувати Божий храм. Тому доводилося їздити до Сокаля. Там відправляли служби у церкві верховних апостолів Петра і Павла. Перед Пасхою, наприклад, я їхала до церкви в суботу ввечері. Проводила у ній всю ніч, молилася біля плащаниці. Додому поверталася уже після Великодньої літургії.
За два роки до розпаду союзу відкрили церкву святого Володимира, то я почала ходити туди. Ще через деякий час відновили церковні служби у монастирі отців василіан. А згодом червоноградська громада вирішила споруджувати величний храм святого Йосафата.
Оскільки я мешкаю неподалік, приєдналася до парафії практично в момент її заснування. До церкви ходжу мало не щодня. І не лише на служби. Мені просто хочеться бути у храмі, відчуваю, що це – моє покликання. В мені Бог, а я – у ньому. А якщо людина живе з Богом, то їй нічого не важко.
Чим займається старша сестриця?
– У храмі виконую всю роботу, яку треба зробити. Перу, прасую, мию, прибираю, сапаю, грабаю скошену траву. А ще, звичайно, веду облік фінансів парафії, закуповую необхідні будівельні матеріали та інші речі.
Щоб наша церква і навколишня територія мали ідеальний вигляд, потрібно ще відремонтувати сходи, замінити вікна у бібліотеці, а також завершити спорудження дзвіниці-музею. Для виконання всіх цих робіт потрібні немалі кошти, яких поки що наша парафія не має.
Коронавірус – не привід відвертатися від Бога
– Складний період для усіх храмів розпочався після впровадження карантину. Дуже мало людей ходять до церкви. Але я переконана, що жодна інфекція у Божому храмі не поширюється. Бо ми роками приймаємо Святе Причастя з однієї ложечки, і ще ніколи ніхто від цього не заразився. Хоча й серед людей поширюються значно небезпечніші хвороби, ніж коронавірус.
Віра, любов та повага один до одного
– Якщо батьки християни, вони мають ходити до храму і обов’язково брати з собою дітей. Діти ж повинні слухати відправу, а не крутитися, бігати під час служби і гратися. З юних років батькам варто на власному прикладі показувати своїм дітям, що найціннішими почуттями в житті є віра, любов та повага один до одного. І що в жодному разі не треба падати духом. Треба завжди надіятися на Божу допомогу, і тоді усе буде добре.
Життєвих сил додають подорожі
– Дуже радію, коли маю змогу разом із нашим настоятелем отцем Михайлом та іншими священниками і парафіянами відправитися у чергову мандрівку до святих місць. Намагаюся не пропустити жодної такої подорожі. Бо саме під час перебування у давніх храмах, монастирях та місцях, де траплялися Божі дива людина набирається енергії, отримує сили для подальших життєвих звершень.
Зараз, звичайно, через карантин наші мандрівки припинилися. Але після відновлення нормального життя хочу обов’язково відвідати ще раз урочище Джублик, що у Іршавському районні на Закарпатті. Від Львова і аж до цього місця веде Хресна Дорога. І коли ми минулого разу туди їздили, мали щастя зупинятися біля кожної з чотирнадцяти стацій. Це була неймовірна подорож!
Кілька добрих слів про одну зі найвірніших парафіянок храму журналістам Червоноград.City сказав настоятель церкви святого Йосафата отець Михайло НИСКОГУЗ:
– Запам’ятала пані Марія з дитинства, як до церкви прийшов старенький священник. Вона знала, що це не є святковий день. Але він стояв на колінах і довго молився, готуючись до Божественної Літургії, яку відправляв кожен день.
Вона зрозуміла ще маленькою дитинкою, що йому добре під куполом храму. Що там є щось особливе, те, що його притягує, скріплює немічні сили і дає можливість кожного ранку приходити туди, де має випрошувати в такий неспокійний час благословення для своєї громади.
Мабуть, саме з тих пір пані Марія запам’ятала, що хто вміє молитися, той вміє жити. І вона щоденно молиться. І робить усе, що в її силах, для розвитку нашої парафії. Хоча її доля була дуже складною – спочатку втратила чоловіка, а згодом ще й сина – вона завжди надіється на Бога і не чекає за свої старання жодної винагороди від людей.
Всі ми безмежно вдячні пані Марії за її щоденне служіння церкві і бажаємо їй здоров’я та всеможливих Божих благословень.
