У неділю, 4 вересня, в гості до парафії святого Йосафата прибули заступник командира із бойової підготовки 26-го окремого стрілецького батальйону Владислав (позивний «Патрон») разом із бійцями Романом, Петром та Юрієм. Після Божественної літургії настоятель церкви отець Михайло Нискогуз вручив гостям почесні відзнаки Львівського крайового братства вояків УПА. А згодом освятив два потужні позашляховики Nissan, які парафія придбала для потреб наших воїнів. Найбільші пожертви на купівлю цих автомобілів здійснили благодійники Андрій Гурський та його донечка Злата, Олег Дещаківський, француженки українського походження Геня Кузен та Катерина Маурель. А завантажити позашляховики у дорогу продуктами харчування та побутовою хімією допоміг голова Червоноградської районної ради Андрій Порицький.
У актовій залі церкви святого Йосафата захисники України Владислав та Роман поспілкувалися з місцевими журналістами.
Владислав:
– До Червонограда ми приїхали для того, щоб висловити щиру подяку парафії святого Йосафата, яка надає нам вагому підтримку. Ми обов’язково переможемо ворога, бо зараз нам допомагає увесь світ.
На початку війни ми не мали нічого. Ми були добровольцями, не входили до складу Збройних сил України, не отримували грошей від держави. Але нас годували, одягали, взували, перевозили звичайні люди, волонтери. Навіть питну воду везли нам, незважаючи на небезпеку потрапити під ворожий обстріл.
Зараз ситуація із забезпеченням воїнів-добровольців, звісно, значно краща. Найбільше потребуємо справних і високопрохідних автомобілів, бо в умовах активних бойових дій немає можливості їх ремонтувати. Відправлена на фронт машина може прослужити два місяці, а може потрапити під обстріл і згоріти буквально за один день.
Оскільки активні бойові дії тривають, нам завжди потрібні лопати, дизельні генератори, мішки, брезент, поліетиленова плівка, клейка стрічка, батарейки, голки і нитки, гігієнічні засоби. Дуже важливим є зв’язок – це супутникові системи Starlink та шифровані радіостанції. Якщо збираєте передачі бійцям на фронт, при можливості покладіть туди Біблію, молитовники, якусь цікаву українську книгу.
Зараз наші хлопці отримують заробітну плату. Але зазвичай не мають можливості ці гроші витрачати, хіба що пересилають їх рідним. Тому неабияк тішаться, коли їм привозять домашні смаколики, сигарети. Я сам не палю і колись дуже погано ставився до людей, які палять. Та тепер розумію, що у цьому є потреба, бо боєць мусить хоч ненадовго перевести подих, морально відпочити.
Роман:
– Повнопривідні надійні автомобілі рятують нашим воїнам життя. Бо перевага у техніці поки що, на жаль, на боці ворога. У них є важка бронетехніка. В нас її наразі мало. Але ми вміємо непомітно підібратися до їхніх позицій, завдати удару та швидко відійти у безпечне місце. Найчастіше маємо на усе це всього кілька хвилин. Тому від стану «коліс» залежить успіх всієї операції.
У росіян є професійні тепловізори, виготовлені із французьких комплектуючих. Ці прилади дають змогу вночі проглядати територію на кілька кілометрів перед собою. Західний світ, на жаль, продав їм дуже багато зразків сучасних озброєнь. Це також ізраїльські дрони, німецькі приціли, італійська електротехніка, чимало іншого.
У тих «трофеях» з іноземними складниками, які ми здобуваємо у боях, найпізніший термін виготовлення – 2019 рік. Тобто як мінімум до цього часу росія мала змогу купувати озброєння у найрозвиненіших країн світу. Хоча війна в Україні тривала на той час уже понад 5 років.
Наближається холодна пора року. А це означає, що нашим воїнам необхідні будуть дрова або інше паливо, теплий одяг і білизна, ковдри, маскувальні сітки, дошки. На Херсонщині, наприклад, лісосмуг дуже мало. Та й вирубувати ці дерева не можна, бо їх доводиться використовувати як укриття.
Владислав:
– У Сєвєродонецьку і околицях було дуже важко, бо там у людей немає так званих «ґаздівських погребів». А от у селах Харківщини вони є. Погріб не лише захищає від ворожих снарядів і мін, але й дає можливість тривалий час зберігати їжу.
Нещодавно парафія святого Йосафата відправила нам із Червонограда посилку. Коли вона прийшла, телефонують мені працівники найближчого відділення «Нової пошти» і кажуть: «Заберіть якомога швидше, бо у нас дуже маленьке приміщення, ніде усе це зберігати». Виявилося, що серед іншого там було домашнє сало, вареники. Я вже хвилювався, бо думав, що ці продукти можуть зіпсуватися, а вареники не буде змоги приготувати. Але виявилося, що вони уже зварені, треба лише розігріти. А сало ретельно запаковане. Тому швидко розвезли усі ці смаколики хлопцям на позиції, вони були дуже вдячні, казали, що вже й забули, коли їли настільки вишукані страви.
«На нулі» буває чимало цікавих явищ, які яскраво демонструють неабияку винахідливість та інженерне мислення наших хлопців. Зокрема, у одному із окопів я із здивуванням побачив… автоматичну пральну машинку. Струм до неї надходив, звісно, від генератора, а от воду качали із озера з допомогою електричного насоса. І хоча ця позиція перебувала під постійними обстрілами, внаслідок яких труба, що вела до озера, неодноразово пошкоджувалася, бійці щоразу знаходили можливість привести її до робочого стану. Завдяки чому весь час ходили у чистій формі.
Роман:
– У нашу військову частину набирали лише добровольців. Це люди з високим рівнем освіти та мотивації. В різний час від 40 до 60 відсотків бійців мали вищу освіту. Під час прийому новобранців ми звертали увагу в першу чергу на бажання чоловіка захищати батьківщину і його життєвий досвід. Наприклад, для роботи на посаді снайпера потрібен в першу чергу спокій. І ми віддавали перевагу чоловіку, якому вже виповнилося 58 років. Завдяки вагомому досвіду він виконував свою справу відмінно.
Нас, добровольців, відправляли на ті ділянки фронту, де було найважче. Свого часу близько 90 відсотків наших бійців були родом із західних областей України. Згодом приєдналося чимало мешканців тимчасово окупованих територій, які також мали велику мотивацію. Воювали у нас грузини, прибалти, вірмени, азербайджанці. А далі почали прибували представники зовсім уже екзотичних країн – Бразилії, Аргентини, Перу, Еквадору, Колумбії. З’явилися у нас також воїни з Норвегії, Швеції, Фінляндії, Німеччини. Приїхав вчитель початкових класів з Люксембурга. Сказав, що побачив сюжет про події в Бучі і вирішив, що цих варварів треба зупинити якнайшвидше. Бо інакше вони будуть безчинствувати у всій Європі.
Після боїв у Ірпені та Броварах наш батальйон передислокували в район міста Ізюм Харківської області. Ворог зосередив там свої головні сили, бо планував ударом в бік Маріуполя оточити все українське військо, яке знаходилося у Донбасі. Відбити цей наступ командування доручило в першу чергу добровольчим батальйонам, зокрема, «Карпатській січі». Звісно, було дуже важко. Але хлопці буквально «вгризалися» у землю і таки змогли зупинити загарбників. Зараз бої тривають, але значного наступального потенціалу ворог уже немає.
Владислав:
– Теперішню війну я називаю війною дронів і лопат. Бо перемагає той, хто має більше сучасної, високоточної зброї. А життя солдата може врятувати лише земля, тобто правильно споруджений окоп. Ми – звичайні піхотинці. Воюємо за Україну, бо знаємо, що земля є нашою до того часу, доки на ній стоїть нога українського бійця. І коли повернемо усю нашу землю, маємо завжди пам’ятати про те, що буквально кожен її метр рясно политий солдатською кров’ю. Ці слова, повірте, аж ніяк не пафосні, а максимально правдиві.
А от ненависті до ворогів у мене немає. Ви ж не ненавидите тарганів або пацюків. Ви їх просто витравлюєте, бо вони вдираються до вашого дому і заважають вам жити.
Життя кожного українця – це найвища цінність. Ми воюємо за те, щоб людям було добре жити, щоб діти мали можливість навчатися у школах, щоб жінки могли зробити красиву зачіску і макіяж.
Коли ми їхали сюди, лише в Полтаві усвідомили, що знаходимося на умовно мирній території. Вперше за тривалий час побачили чоловіків без камуфляжної форми, дітей на вулиці, які спокійно прогулюються, людей, які п’ють каву у кафе. Для бійців, які вже далеко не перший місяць знаходяться на передовій, це незвична картина. Але саме за це ми і боремося – за мирне і безпечне майбутнє України і всього світу.
Роман:
– Московія загалом – не надто благополучна країна. І люди, які у них йдуть служити в армію – аж ніяк не інтелектуали. Їхня тактика – «випалена земля». Якщо вистачає боєприпасів, вони банально знищують усе, що бачать на своєму шляху, а згодом просуваються далі. Коли ж зустрічають достойний опір, призупиняються.
В основному їхні солдати воюють за гроші. Зараз іти вперед не дуже хочуть, бо втрати у них величезні, як мінімум у два із половиною рази більші, ніж у нас. Тому командири дозволяють їм пити горілку. Набравшись таким чином хоробрості, атакують. Але п’яний ворог – легка мішень для наших бійців.
Владислав:
– Шкода лише, що їх дуже багато і зброї у них достатньо. Тому нам для перемоги потрібне озброєння західних країн. Ми хочемо перемогти і вигнати загарбників із нашої землі. Вони ж хочуть відбути ротацію і повернутися додому із заробленими грошима. А ще хочуть знищити усіх нас, українців. Тому наша остаточна перемога відбудеться тоді, коли буде знищена російська імперія.
Московити – дикі люди, без роду і племені, без своєї віри. Вся їхня історія вкрадена у нас. Тому вони й не можуть змиритися з існуванням незалежної України. Коли заходили в одне село Київської області, в першу чергу обстріляли красиву і ошатну церкву московського патріархату, пам’ятник радянському солдату і продуктовий магазин. Якщо бачили добротний будинок, могли просто так, без жодної причини вистрілити у нього із танка. Забирали у дітей самокати, розстрілювали жінок.
Схоже, хотіли помститися українцям за те, що у своїй державі вони відчувають себе вільними і живуть значно краще, ніж росіяни. А ще хотіли посіяти у наших душах страх. Але зараз уже із впевненістю можемо заявляти про те, що їм це не вдалося. Тому ми обов’язково переможемо і повернемо контроль над усіма своїми територіями.
