Червоноград – промисловий центр півночі Львівщини. Від десятків інших міст Галичини та Волині відрізняється тим, що розвивався не поступово, упродовж кількох століть, а швидко будувався на порожньому місці, по суті, у полі. Саме тому в центральній частині немає жодного індивідуального житлового будинку, є лише багатоповерхівки.
Наприкінці 50-х та в першій половині 60-х років минулого століття одна за одною відкривали нові шахти. Працювати сюди приїжджали тисячі людей з різних частин тодішнього Радянського Союзу. Їх усіх треба було забезпечити нормальним житлом. А також налагодити роботу закладів соціальної сфери та побутового обслуговування. Тому поряд із житловими домами будували школи і дитячі садочки, їдальні і бібліотеки, майстерні і магазини.
Сьогодні левова частка споруджених у другій половині ХХ століття будівель торгівлі і сфери послуг вже мають нових власників. А тому й знаходяться у нормальному стані, бо українські господарі за своїм майном слідкують в основному пильно. Але є ще у нашому місті три занедбані об’єкти, які потребують капітальної реконструкції. Якщо в майбутньому вони потраплять у добрі руки – можуть стати справжніми окрасами міста.
До речі, впродовж кількох минулих років місцевій владі вдалося позбутися трьох найбільших та найнеприємніших довгобудів. Кінотеатр «Перемога», а згодом – «Україна», у якому трапилася одна з найбільших трагедій 90-х років (під час тисняви між сеансами загинуло четверо школярів), перетворився у сучасний торгово-розважальний центр «Кристинопіль». Сумнозвісна недобудована поліклініка, в народі «Колізей», – у житловий комплекс «Еко Парк». А каркас продуктового супермаркета – у «Епіцентр». Ось як було, а як – стало:
А тепер – до занедбаних будівель.
Гуртожиток колишнього училища №67, що знаходиться за адресою вулиця Львівська, 21
Відстань до центральної площі міста – 1,9 кілометра
В другій половині 70-х років у Червонограді розпочав працювати величезний військовий завод «Зміна». Об’єкт був секретним, виготовляли на ньому системи стабілізації та наведення на ціль для танків і ракет, а також чимало інших деталей для різних видів зброї.
У 1982 році для забезпечення заводу кваліфікованими працівниками у так званому «районі ВГРЗ» відкрили професійно-технічне училище №67. Поряд із навчальними корпусами спорудили типовий дев’ятиповерховий учнівсько-студентський гуртожиток.
Після здобуття Україною незалежності завод «Зміна» занепав. Замовлень на деталі до військової техніки надходило щоразу менше, адже їх кінцевими споживачами були підприємства, розташовані у Росії. Роботи було мало, працівники звільнялися. Нових людей завод, звісно, не потребував. А тому у 1998 році училище №67 об’єднали із профтехучилищем №62 і створили на базі цих двох закладів теперішнє Вище професійне училище №11.
Після ліквідації 67-го училища мешканців у гуртожитку ставало щоразу менше. До кінця першого десятиліття ХХІ століття будівля спорожніла остаточно. Притулок у ній знаходили хіба що безхатьки.
На теперішній час гуртожиток є непридатним для проживання людей. У споруді повибивали усі вікна та двері, повидирали електропроводку, покрали металеві труби системи водопостачання. Дах уже давно протікає, від чого стеля і стіни верхніх поверхів поступово нищаться. Щоб діти не могли потрапити для забави в основну частину будівлі, червоноградські комунальники закрили вхід на другий поверх глухими металевими дверима.
Спорожнілий гуртожиток перебуває на балансі Міністерства освіти України. Впродовж кількох минулих років посадовці Червоноградської міської ради кілька разів зверталися до уряду з проханням передати споруду громаді міста. Її планували відремонтувати та перепланувати під квартири для учасників АТО і внутрішньо переміщених осіб. Позитивна відповідь від керівників міністерства до Червонограда поки що не надійшла.
Але навіть якби гуртожиток передали місту, оживити його швидко точно не вдалося б. Відновлювальні та ремонтні роботи коштували б десятки мільйонів гривень. Таких грошей на розвиток інфраструктури у бюджеті міста, звісно, немає. І цілком можливо, що при проведенні експертизи фахівці дійдуть до висновку, що збудувати новий житловий будинок з такою ж площею дешевше, ніж привести до ладу цей.
Водонапірна вежа поблизу пологового будинку
Відстань до центральної площі міста – 870 метрів
Водонапірну вежу спорудили у 1959 році, в час, коли будували перші житлові будинки та об’єкти соціальної сфери нової частини Червонограда. Але за основним призначенням будівлю використовували недовго. Бо вже незабаром з’явилися потужні електричні насоси, з допомогою яких створювати потрібний тиск у водопроводах було значно легше і надійніше.
Після цього про вежу забули більше ніж на півстоліття. І стояла б вона й далі нікому не потрібна. Якби не знайшлися люди, які захотіли перетворити її у туристично-розважальний об’єкт. Як повідомив перший заступник міського голови Червонограда Дмитро Балко, вже найближчим часом, після закінчення усіх погоджувальних процедур, вежу продаватимуть на аукціоні. Орієнтовна стартова ціна – 920 тисяч гривень.
Якщо будівля отримає нового власника, у її верхній частині можуть відкрити кафе з оглядовим майданчиком, із якого відкриватиметься розкішна панорама Червонограда і околиць. А ще спорудять канатну переправу через річку Західний Буг. Як повідомив директор комунального підприємства «Червоноградводоканал» Володимир Солдат, висота вежі становить 34 мерти, що прирівнюється до 12-поверхового будинку. Цегляні стіни збереглися добре, стояти вони можуть ще багато десятиліть.
Всередині вежа практично порожня. Там є лише стара металева драбина, якою можна дістатися до резервуару. У нижній частині – купа старих дошок і сміття, а також шматок труби із запірною арматурою. Двері металеві, замка на них немає. На вежі та поряд із нею намальовано чимало графіті. На землі валяються використані шприци.
Але є надія, що вже незабаром ця сумна картина зміниться на значно радіснішу. І для цього є добрий знак – на стовпі поряд із вежею поселилося сімейство лелек. Сподіваємося, що разом із ними у це занедбане місце прийде нове життя.
Колишній побутовий комбінат за адресою проспект Шевченка, 3б
Відстань до центральної площі міста – 500 метрів, до автовокзалу – 230 метрів
В радянські часи у будівлі знаходилося ательє мод. У ньому шили костюми, штани, плаття та інший одяг. В перші роки незалежності України надавати ці послуги припинили. Дах споруди протікав, поступово вона занепала. У 1996 році колишній побуткомбінат передали на баланс новоствореного міського земельного управління. Але грошей на реконструкцію в установи не було.
На початку 2000-х років держава таки виділила кошти на ремонт споруди і добудову третього поверху. Роботи швидко почалися, але так само швидко й закінчилися. І з того часу будівля стоїть пусткою.
Сьогодні у ній повибивані всі вікна. Дверні та віконні отвори першого поверху з боку проспекту Шевченка закриті металевими решітками. А зі сторони стадіону навчально-виховного комплексу №10 доступ до споруди жодним чином не обмежений. Біля стін на землі лежить купа сміття, старий матрац і автомобільні покришки. Всередині також багато сміття, в тому числі старий одяг. Очевидно, свого часу тут також ночували безхатьки.
Вже багато років ця будівля перебуває на балансі Фонду державного майна України. Кілька разів її продавали на аукціоні. Зокрема, у жовтні 2018 року переможцем торгів стала фізична особа-підприємець Козак Анастасія Богданівна. Придбати споруду вона погодилася за 2 мільйони 900 тисяч гривень. Але коштів так і не сплатила, тому договір купівлі-продажу Фонду держмайна довелося розірвати.
Ще один аукціон закінчився менше тижня тому, 5 червня 2020 року. Переміг громадянин Дошак Роман Зенонович, який запропонував за будівлю 449 тисяч 400 гривень. Щоб набути право власності, йому потрібно підписати договір із Регіональним відділенням Фондом державного майна України та сплатити кошти. Якщо цього разу справу таки доведуть до кінця, колишній побуткомбінат може отримати реальний шанс на нове життя.
