Відповідаючи на питання Андрія Дікальчука про туризм у Червонограді («Новини Прибужжя», 13 серпня 2020 року), очільник відділу культури міської ради Андрій Процик слушно зазначив, що варто знайомити мешканців з історією рідного міста. Ось це інтерв'ю:
Один з кроків такого ознайомлення – встановлення туристичних вказівників. Наприклад, на вказівнику біля старого цвинтаря написано, що до єврейського кладовища – 0,3 км. Така відстань від цього вказівника до перетину вулиць Шевської та Белзької. Але там я не побачив, де саме цей цвинтар. Можливо, погано дивився… Тому, перш за все, варто позначити самі історичні місця.
Наприклад, навіть в книзі «Історія міст і сіл України. Львівська область» написано: «На початку першого тисячоліття нашої ери… проживали племена… Це підтверджують матеріали, добуті під час розкопок… неподалік м. Червонограда, с. Биндюги Сокальського району…». От вам перше місце ознакування. Копії знайдених артефактів можна виставити, наприклад, за склом на вході у старий кінотеатр.
З точки зору протидії російським гібридним історикам-фантазерам, при дорозі Червоноград-Сокаль, біля села Завишень, варто ознакувати древньоруське селище ІХ-ХІ століть.
На Старому місті можна легко встановити плити з мапами Червенських міст та Кристинополя і Нового Двору, а на вулиці Клюсівській – мапу села Клюсів. Що за битва конфедератів з росіянами була між Кристинополем і Добрячином?
Окрема тема – національно-визвольні змагання. Чому не ознаковані місця боїв українських націоналістів з німецько-фашистськими загарбниками? Навіть міський голова Дніпра, історик Борис Філатов, у одній із своїх програм, присвячених історії міста, говорив про те, що українські націоналісти боролися з німцями.
Щодо туристичних маршрутів,
то тут потрібна взаємодія з усіма територіальними громадами нових районів. Чому би не показати, що монах Петро Ратенський з села Двірці не став головним митрополитом Московії? В Пархачі-Межиріччі народився діяч УГКЦ Йосафат Скрутень.
Митрополит Стефан з Яворова був головним релігійним діячем при Петрі Першому ще до створення Російської імперії. Чи не проходив шлях того Петра Великого через Кристинопіль, коли він йшов до Жовкви, аби впасти в річку Свиня?
Бравий вояка Швейк, кількість скульптур якого на Галичині скоро наздожене кількість пам’ятників Степанові Бандері, чи не через Кристинопіль йшов до Сокаля? Можна було би й шлях Богдана Хмельницького згадати…
У тій же Польщі (важко знайти червоноградця, який там не був) будинки обліплені меморіальними дошками. Чому б, наприклад, не встановити на колишній школі №11 меморіальні дошки народним депутатам України – вчителеві Богдану Козярському та учневі Ігорю Пилипчуку.
Є багато матеріалів
у Юрія Гриніва, Галини Гриник, Івана Напори та інших краєзнавців. Фотографії цих документів можна виставити в місті в чомусь подібному до газетних вітрин радянських часів. Головне – вийти з музеїв та Інтернету на вулицю.
Проїхав всю Україну, надивився на різні пам’ятники. Червоноградські пам’ятники Тарасові Шевченку, борцям за волю України, визволителям міста від німецько-фашистських загарбників, Тарсикії Мацьків, загиблим шахтарям вважаю вдалими.
Особливо хочу відзначити пам’ятник у Соснівці, на якому однакові за розміром погруддя Степана Бандери та Івана Климіва-Легенди. Треба, перш за все, увіковічувати своїх земляків.
Щодо промислового туризму
Можна, звичайно, возити екскурсантів териконами. Однак, слід розуміти, що породний відвал – небезпечне місце. Щодо спусків у шахту, то в Павлограді дружин шахтарів возять на робочі місця їхніх чоловіків.
Досить просто виставити біля коледжу гірниче обладнання. Поставивши кілька секцій механізованого кріплення, можна організувати тур для гендерних активісток та флешмоб «Пролізь під секцією ».
Біля «Дюни» на видному місці можна поставити старий в’язальний верстат, а біля «Калини» – старі швейні машинки.
Про гроші
Меморіальну дошку можна зробити за одну тисячу гривень. Саме в таку суму обійшлася дошка на Дніпровській духовній семінарії, яку робили ректор Сергій Нарольський (його батько – червоноградець), відомий капелан Дмитро Поворотний і я. Скромно ознакувати місце можна плитою чи обеліском за 10-20 тисяч гривень (якщо за орієнтир взяти ціни на пам’ятники для цвинтарів). Якихось 100 тисяч гривень на рік – мізерна сума для міста.
Головне – наставити вказівників. Днями проїжджав Нагуєвичами. Стрілки на музей Івана Франка немає. Виручив навігатор. Держава у смартфоні. Історія ж має бути не лише у гаджетах…
