Сума інвестицій (4.7 мільярдів доларів США) у виробництво моторного палива з вугілля еквівалентна сумі інвестицій з Російської Федерації в Україну за останні 29 років. Тому варто повернутися до статті на цю тему, опублікованої в на сайті Червоноград.City 4 серпня 2020 року. Ось вона:
Ідея отримання рідкого палива з вугілля відома давно. Кілька десятиліть тому в Німеччині та Південно-Африканській Республіці на такому паливі їздили багато автомобілів. Привезена після війни з Німеччини установка працювала в Радянському Союзі.
Хоча зрозуміло, що нині і автомобілі, і технологія виробництва палива значно модернізувалися. В Україні малі запаси нафти і газу, але великі запаси вугілля. Тому ще у 1970-х роках в Дніпропетровському гірничому інституті проводили наукові дослідження та розробляли технології гідрогенізації (виробництва рідкого палива) та газифікації вугілля.
Коли пішов великий потік нафти і газу з Сибіру, роботу з гідрогенізації припинили, а з газифікації звелися до мінімуму. Ці дослідження проводили, зокрема, нинішні професори кафедри підземної розробки родовищ нинішньої «Дніпровської політехніки» сокальчанин, колишній працівник ВО «Укрзахідвугілля» Микола Табаченко та червоноградець Роман Дичковський.
Працюючи на згаданій кафедрі на початку 1990-х років, я їздив вивчати роботу станції «Підземгаз» у місто Киселівськ Кемеровської області. Комуністи були дотепними: станцію будували виселені українські націоналісти. Розташована вона на початку вулиці Богдана Хмельницького. Будували у 1954 році (трьохсотріччя «возз’єднання» України з Росією), запустили – у 1955.
Їздив я у НВО «Луч» (Семипалатинський ядерний полігон) – там спробували робити бензин з вугільного пилу, але собівартість його була уп’ятеро вища за ціну бензину на АЗС.
На шахті «Тернівська» спорудили експериментальну установку, розробили технічне завдання для інституту «Дніпродіпрошахт» для проектування станції газифікації вугілля на полі однієї з шахт ВО «Павлоградвугілля». Через брак коштів ідея реалізована не була.
А от Європа знайшла кошти. На дослідницькій шахті «Барбара» (Польща, місто Миколув біля Катовіце) провели експеримент газифікації вугілля в масиві. Україну в цьому проєкті представляла нинішня «Дніпровська політехніка» з червоноградцем Романом Дичковським.
Редагуючи відомчий журнал Держпраці, я натрапив на тему виробництва рідкого палива на базі «Львіввугілля» у 2016 році. Брав інтерв’ю в Олега Акімова, тоді – технічного директора ДП «Львіввугілля».
Чотири роки триває бюрократична тяганина. Сокальська райрада, Львівські облрада та облдержадміністрація – за.
Технічне завдання «Високотехнологічний комплекс виробництва синтетичного моторного палива» є у переліку проєктів Державного фонду регіонального розвитку. Очікуваними результатами є «заміщення імпорту моторного палива в Україну на 22%, збільшення надходжень до бюджетів всіх рівнів і державного фонду соціального страхування на 19,5 млрд грн створення додаткових робочих місць більше ніж для 8 тис осіб». Джерело фінансування – інвестиційний ресурс без використання державних коштів та надання державних гарантій від уряду України.
За ці роки вже можна було би побудувати завод.
Головне те, що проєкт – український, розроблений харківським інститутом «Гіпрококс». До реалізації будуть залучені українські наукові установи і підприємства. Замовником проєкту є приватне підприємство «Енергія природи – водень», зареєстроване у Харківській області. Засноване у 2015 році, статутний фонд – майже 511 млн грн.
Ще два роки тому я, як журналіст, письмово звертався і ходив до Міненерго, цікавився ходом цього проєкту. Відомство відмовчалося. Це при тому, що міністерство не може визначитися з долею державних шахт. Як їх приватизовувати? «Степову» і «Лісову» – приватизувати, а решту залишити в ДП? А тут є можливість віддати весь майновий комплекс великому інвестору.
Спротив буде. Якому власнику заводів, телекомпаній і літаків завод з виробництва моторного палива створює конкуренцію?
Згадаймо, що однією з причин російського збройного втручання на Донбас називався можливий там видобуток сланцевого газу.
Слід бути готовими до нашестя екологічних активістів. Але якщо ініціатори проєкту змогли переконати обласних і районних депутатів у екологічній безпеці виробництва, то з активістами можна буде впоратися.
Цікаво би було почути чітку позицію депутата-слуги народу, обраного червоноградським електоратом…
