1 серпня 1990 року у Червонограді відбулася подія всесвітнього значення. Вперше в історії Радянського Союзу громада міста в особі депутатів міської ради вирішила зняти пам'ятник засновнику більшовицької імперії Володимиру Леніну. Це був надзвичайно сміливий вчинок, адже репресивна машина КДБ продовжувала діяти, а до розвалу СРСР залишалося ще майже півтора року. Напередодні тридцятої річниці з часу цієї знаменної події Червоноград.Сіty вирішив запропонувати до вашої уваги спогади її безпосередніх учасників.
Степан СЛУКА,
голова президії Червоноградської міської ради народних депутатів 1990-1994 рр.:
– 30 років тому вперше в історії Радянського Союзу у Червонограді демонтували бронзовий пам’ятник ідолу тоталітарного режиму В. І. Леніну. Подія відбулася 1 серпня 1990 року, за рік до проголошення незалежності України.
Предтечею стало те, що міська рада І-го демократичного скликання (75 депутатів) була рухівською. В короткий період квітня-травня 1990 року своїми рішеннями провела тотальну декомунізацію в місті, а саме змінила назви вулиць, які носили імена вождів комуністичної імперії і її посіпак.
Вулицям дали імена відомих борців за волю України, громадських діячів, які незаконно були забуті за 70 років існування Радянського Союзу. Демократична влада заборонила офіційну діяльність парткомів на підприємствах, установах Червонограда.
Таким чином ми поступово, проте швидко наближалися до останньої розв’язки, а саме демонтажа пам’ятника вождю світового пролетаріату Леніну – ініціатору жахливого комуністичного терору, голодоморів, масових репресій, душителю УНР 1917-1920 років. Рішучим діям також сприяла суспільно-політична ситуація в місті.
Уже рік, з літа 1989 року, діяв офіційно зареєстрований страйковий комітет шахтарів-вугільників на чолі з Сергієм Бесагою – головою Львівського теркому профспілки працівників вугільної промисловості ВО «Укрзахідвугілля». Страйковий комітет, крім економічних, висунув і політичні вимоги, і через депутата Сергія Бесагу співпрацював з міською владою.
Саме на вимогу страйкового комітету шахтарів, підкріплену резолюцією велелюдного міського мітингу, позачергова сесія міської ради прийняла рішення про повалення-демонтаж пам’ятника засновнику тоталітарного комуністичного режиму.
Отже, 69 депутатів-вихідців з НРУ проголосували одноголосно за виконання вимоги страйкового комітету шахтарів і резолюції міського мітингу. Нечисельна опозиційна групка депутатів спротиву не чинила. Присутній на сесії міський прокурор Оленчин назвав це рішення сесії протизаконним і пообіцяв його негайно опротестувати.
Сесія доручила комунальному підприємству міста забезпечити демонтаж пам’ятника у двотижневий строк. І ця подія відбулася 1 серпня 1990 року о 10 годині ранку. День був сонячним, безхмарним, чисте небо ніби налаштовувало з Божого благословення здійснити цю акцію.
По периметру площі зібралася численна група патріотів, щоб підтримати новообрану демократичну владу. Захищати пам’ятник зібралася на диво малочисельна прокомуністична організація ветеранів війни і праці та актив міської компартійної номенклатури. Решта компартійного війська кудись у цей день порозбігалася.
Коли на 10 годину прибула техніка (автокран і платформа) з робітниками-виконавцями демонтажу, я як голова міста через мегафон оголосив вердикт – рішення позачергової сесії – і попросив приступити до виконання демонтажу. Після нетривалого спротиву «захисників» їх легко відтіснили.
Під час демонтажних робіт на площу прибувало все більше і більше червоноградців, щоб побачити це дивовижне дійство. Через годину праці всі присутні бурхливими оплесками зустріли момент, як автокран укладає триметрову бронзову статую.
Кілька десятиліть вона вказувала червоноградцям шлях до світлого майбутнього – «комуністичного раю». А насправді вела нас усіх в комуністичне пекло, економічний занепад, соціальне зубожіння більшості українців, духовне і соціальне рабство, «залізну завісу» перед цивілізованою і успішною Європою.
Тодішня Верховна Рада України миттєво відреагувала на демонтаж пам’ятника Леніну в Червонограді. Оперативно створила депутатську слідчу комісію у складі чотирьох осіб, серед яких був майбутній прогресивний соціаліст, права рука Наталії Вітренко Володимир Марченко.
Гості не змусили себе довго чекати і у вихідний суботній день одразу ж прибули до міської ради Червонограда. В перепалці зі мною так звана депутатська слідча комісія вимагала відкликати рішення сесії про демонтаж пам’ятника і поновити його на попередньому постаменті. У разі відмови погрожували мені «криміналом».
І тут на допомогу, трохи спізнившись, прибув Степан Хмара, тоді депутат обласної ради. Удвох ми відмовилися виконувати вказівки київської комісії і вона поїхала ні з чим. Дивно, але подальшого продовження з пам’ятником ця історія не набула...
Сьогодні на тому місці, де стояв пам’ятник ідолу тоталітарної комуністичної імперії – високий хрест від депутатського корпусу І-го демократичного скликання як символ свободи і незалежності українського духу...
Ми мріяли про незалежну, демократичну, соціально орієнтовану українську державу. Зараз знову наступає «рускій мір». Будемо протистояти!
Володимир ПРИТИСКАЧ,
журналіст (м. Дніпро):
– Наприкінці липня дев’яностого року я приїхав додому в Червоноград із Дніпропетровська у відпустку. Демонтаж Леніна був анонсований, тому прийшов подивитися. Очікував на сплеск емоцій. Однак все відбувалося досить спокійно.
Приїхали партійні керівники зі Львова. Йшли перемовини між ними та міською владою.
В момент, коли ноги відірвалися від постаменту, мій годинник показував 11 годину 32 хвилини.
Червоноград всім показав приклад, як треба демонтовувати такі пам’ятники. По-перше – було рішення міськради. По-друге – металевий виріб не пошкодили. Вразило, як довго робітники обмотували білою матерією троси, за які кран піднімав скульптуру.
Виріб, який мав цінність як кілька тонн металу, був повернутий на 90 градусів і переміщений з вулиці Леніна на вулицю Радянську. Там його розмістили поруч з попередником, який вже зберігався 15 років. А комуністи за той час так і не знайшли, де встановити старий пам’ятник…
Прокурор області в інтерв’ю казав, що при демонтажі порушили Закон УРСР «Про охорону і використання пам’яток історії і культури». Однак мені не відомо, щоб когось притягнули до адміністративної відповідальності.
Вибухнув медіапростір всього Радянського Союзу. Червоноградські комуністи провели пресконференцію в Києві. Всі вивчили слово Червоноград. Кілька заголовків: «Возмущены актом вандализма», «Вызывает чувство тревоги», «Посягательство на святыню», «Коли думку всіх не враховано», «Хто веде до конфронтації», «Ветераны Львовщины предостерегают»…
Декілька газет опублікували статтю академіка АН УРСР, голови Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Петра Толочка «Історії не треба мстити».
Найоб’єктивнішою публікацією, на мою думку, був репортаж Сергія Бондарука в газеті «Шахтар Червонограда» – вчіться, як треба робити, вічно молоді медіаактивісти, носії «стандартів Бі-Бі-Сі». Збереглися і є в Інтернеті відеокадри демонтажу, зняті нині Почесним громадянином Червонограда Анатолієм Мироновим (тоді в місті відеокамер майже не було).
Бачив я демонтаж у Дніпропетровську в 2014 році. Мітинг, емоції. Стягнути пам’ятник вантажівкою не вдалося. Тому обрізали ноги. І ще кілька тижнів на постаменті красувався капець Леніна. Подібна ситуація була й при демонтажі пам’ятника Петровському.
Михайло КАЗИБРІД,
колишній голова первинної профспілкової організації НПГУ шахти «Візейська»:
– Рішення про демонтаж комуністичного ідола прийняла сесія Червоноградської міської ради разом з страйковим комітетом з ініціативи голови депутатської комісії з питань законності Василя Розлуцького.
Було багато бурхливих суперечок, але український революційний дух в стінах міської ради та страйккому переміг. Більшість проголосувала за демонтаж і транспортування пам’ятника на територію комунгоспу. Комуністи, які ще були в депутатському корпусі та страйккомі, намагалися переконати та відкласти демонтаж на пізніше. Але їхні зусилля були марними.
На площу в цей день прийшли декілька тисяч червоноградців і жителів навколишніх сіл. На демонтаж вождя більшовиків реагували радісно. Багато людей плакали, особливо старші – чи то від радості, чи то від спогадів про комуністичне минуле. Над площею витав дух свободи та перемоги на комуністичною ідеологією.
Вячеслав ШОСТАЦЬКИЙ,
у 1990-1994 рр. – керуючий справами міськвиконкому Червоноградської міської Ради народних депутатів:
– 4 березня і під час повторного голосування 18 березня 1990 року було обрано 68 депутатів Червоноградської міської Ради народних депутатів першого демократичного скликання. Під час повторного голосування мені висловили довіру виборці округу №15. Сім округів ще залишалися вільними, депутатів на ці місця обирали 24 квітня.
Перша сесія відбулася 24 березня. На ній за результатами таємного голосування Раду очолив Степан Слука, заступник директора СПТУ №67, міськвиконком – Мирослав Сеник, начальник цеху заводу «Зміна». На другій сесії, яка відбулася 12 квітня, мене обрали керуючим справами міськвиконкому. До того я працював на шахті.
Добре пам’ятаю, як Червоноград ішов до зняття пам’ятника Леніну, адже був у вирі подій.
Тепер навколо цієї події багато є спекуляцій, з’явились ті, хто каже, що брав у ній участь.
Правда ж така: тодішня Червоноградська міська рада була дуже сильна в політичному плані, одержима українською ідеєю, хоч не однозначна, адже мала в своєму складі і запеклих комуністів.
Ідею з демонтажем пам’ятника згенерував Володимир Павлюк, заступник голови ради. Підключився депутат Василь Розлуцький. Але не так важливо, хто точно це першим сказав і в якій годині. Що пам’ятник Леніну треба знімати, там було кому казати – це Василь Грицай, який пройшов радянські тюрми, Василь Лесняк, Зенон Войтович, Ганна Ковальчук, Євген Дівчур, Омелян Карабін, Роман Драб, Григорій Хмара, Микола Ясинецький, молоді депутати обласної ради Володимир В’язівський, Михайло Махник.
Зараз люди йдуть в міську раду, знаючи, що хочуть насамперед для себе, вони прагматичні. А ті, з дев’яностого року, хотіли змінити систему, мати свою справедливу державу.
Зараз важко уявити, щоб хтось з нинішніх депутатів одягнув робочий халат, вчепив на шию кальмарок з фарбою і пензликом, взяв на плечі драбину, ходив, зафарбовував на будинках таблички і наносив на них нові назви перейменованих вулиць. А тоді такий депутат був – це Микола Лебезун. Коли рада прийняла рішення про перейменування вулиць, то почалися розмови, що це великі гроші, багато роботи. Микола Мелентійович довів, що насамперед треба мати мету і бажання.
Тобто ідея першої в Радянському Союзі декомунізації виникла в Червоноградській міській раді. Але щоб прийняти таке рішення, потрібне було звернення від громадськості. Тож Володя В’язівський пішов за підтримкою до шахтарів, робітничого страйкового комітету, голови теркому вугільників Сергія Бесаги.
Вимоги колективів підприємств Червонограда, серед яких демонтаж пам’ятників Леніну у Червонограді і Марксу у Соснівці прийняли на політичному страйку 11 липня. На позачерговій сесії 20 липня Рада ці вимоги підтримала.
Знімати довелося тодішньому міському управлінню комунального господарства, тепер на його базі КП «Комунальник». Потрібен був кран великої потужності. Коли його знайшли і сказали кранівнику, що ідемо Леніна знімати, він у відповідь: «Я вже їду!», – таке було у людей піднесення.
Коли почали знімати, то гладко не пішло, бо пам’ятник зсередини був сильно армований, треба було обрізати. Коли поклали його на машину, то її передня частина задерлася догори – вага. Довелося терміново шукати автомобіль з довгою тягою.
Політична сторона теж гостро стояла. Тоді ще існував міськком партії, який очолював Юрій Поляков, колишній начальник міліції, сильний чоловік. Міськком мобілізував з десяток-два комуністів, які зголосилися захистити їхнього вождя. Але депутат Львівської облради Володимир В’язівський разом з робітничим страйковим комітетом організували шахтарів, які не допустили їх реваншу.
Була дуже жвава реакція на зняття пам’ятника Леніну в Червонограді на всій території Радянського Союзу. До нас надходила маса листів від партійних відкритих, закритих зборів ЖЕКів, підприємств, які нас осуджували. І навіть погрожували, що «візьмуть оружіє і наведуть з нами порядок».
Всі ці листи у 2010 році я передав у Червоноградську філію Львівського музею історії релігії. Музей тоді готував серйозний захід до 20-річчя зняття у Червонограді пам’ятника Леніну. Ці листи виставили для огляду.
Окрім того, завдяки Анатолію Миронову, який зняв цю подію на відеокамеру, телеканал «Бужани» створив фільм. Його теж передано в музей.
А Мирослав Сеник, пригадуючи, сказав, що завдяки комуністам проти керівників тогочасної влади міста, тобто проти нього і Степана Слуки, була порушена карна справа. Але надалі, коли він вже працював в області, один з високих міліцейських чинів не стримався і признався, що ця справа вже тоді не мала жодної перспективи. Все йшло до розвалу Радянського Союзу.
Червоноградський пам’ятник Леніну завезли на зберігання в комунгосп, де він довго лежав. Поки міська влада на чолі з Василем Політилом не вирішила здати його як брухт на Львівську скульптурно-керамічну фабрику. А натомість там відлили пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку, який тепер стоїть в центрі Червонограда.
Історія України, нашого міста пішла не так, як мріяли ті люди, які знімали пам’ятник Леніну. Вони надіялися, якщо вдасться ліквідувати монополію компартії на владу, зняти пам’ятники комуністичним вождям і перейменувати вулиці, здобути державну незалежність, то в нас настане час достатку.
Так, в більшості суспільства були суто меркантильні думки. Не хотіли люди розуміти, що процес державотворення дуже важкий. Працювати – чим пишаються українці – це одне, а господарювати – зовсім інше.
На сьогодні в нас проблема, що нема господаря. Нас хоче завоювати Путін. Обсів і вижимає останні соки з народу олігархат. Не працює економіка. Бізнесу, виробництва – мізер, решта тільки перепродують. Але ми і далі слухаємо популістів, навіть обпікшись, їм віримо. Вибирати ж треба тих людей, які дотримуються ідеології героя фільму «Біле сонце пустелі» Верещагіна: «Я мзду не бєру, мнє за дєржаву обідно».
