Уродженець запорізького краю Вячеслав Дінков майже 30 років працював вчителем фізкультури у рідному селі. Коли ж у лютому 2022 року російські орди окупували Приазов’я, разом із сім’єю подався у далеку і маловідому для нього на той час Львівщину. Зупинилися у Червонограді, знайшли тут житло, освоїлися. Незабаром Вячеслав Анатолійович влаштувався на роботу у новостворений Військовий ліцей Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Завдяки відмінній фізичній підготовці його включили до складу збірної команди Львівської області з легкої атлетики, яка готувалася до Чемпіонату України серед ветеранів. І пан Вячеслав віддячив за довіру сповна, здобувши золоту і срібну медалі із бігу у абсолютному заліку. Про спортивні досягнення та життєві випробування він розповів газеті «Новини Прибужжя»:
Вячеслав Дінков
– Зараз мені 52 роки. Народився я на березі Азовського моря, у селі Преслав Приморського району. Прожив там півстоліття і виїхав одразу після початку повномасштабного вторгнення росії. З Божою допомогою моїй сім’ї вдалося залишити окуповану територію і знайти прихисток тут, у Червонограді. І хоча з рідною домівкою нас тепер розділяє понад 1300 кілометрів, відчуваємо себе тут як вдома. Мабуть, тому, що впродовж двох років життя у Червонограді на нашому життєвому шляху зустрічалися лише добрі люди.
Все своє доросле життя я працюю вчителем фізкультури. За сумісництвом був також інструктором зі спорту, тренером дитячо-юнацької спортивної школи. Навчав дітей грати у футбол, виконувати легкоатлетичні дисципліни. Після сорока років захопився гирьовим спортом, виконав норматив кандидата у майстри спорту. Здобув звання чемпіона Європи серед ветеранів, виборов чотири золоті нагороди Чемпіонату України серед ветеранів. Але моєю першою любов’ю у спортивному плані, яка, як відомо, залишається на все життя, був футбол. Найвищим досягненням стало звання чемпіона Запорізької області.
Чотири роки тому, коли мені було 48, кум розповів мені про те, що у Запоріжжі відбуватиметься напівмарафонський забіг (дистанція довжиною 21 кілометр 97 метрів). Я вирішив взяти участь і продемонстрував досить добрий результат. Одразу ж після цих змагань в мене виникло непереборне бажання здолати марафонську дистанцію. Але розпочалася пандемія коронавіруса, через яку ці плани довелося відкласти аж до літа 2021 року. Наприкінці червня я вперше взяв участь у марафонському забігу. Змагання стартували опівночі у Запоріжжі. Дистанцію я подолав впевнено. Посів перше місце у віковій категорії від 40 до 49 років, а в абсолютному заліку виявився восьмим чи дев’ятим, вже й не пам’ятаю.
Через три місяці після цього я взяв участь ще й у Чемпіонаті України з марафонського бігу, що відбувся у Білій Церкві та зібрав найсильніших спортсменів нашої держави. Ставив перед собою ціль подолати дистанцію менше ніж за три години. І мені це вдалося – пробіг за 2 години 58 хвилин та 28 секунд, посів перше місце у своїй віковій категорії.
А далі розпочалося повномасштабне вторгнення росії, тому про спорт на тривалий час довелося забути. До того ж я травмував ногу, через що не мав змоги бігати близько одинадцяти місяців. І лише наприкінці лютого цього року відчув у собі сили для відновлення повноцінних тренувань. Вирішив як слід підготуватися і взяти участь у Чемпіонаті України з легкої атлетики серед ветеранів, що відбувся 8-9 червня у місті Кам’янець-Подільський Хмельницької області та зібрав спортсменів віком від 35 до 87 років.
Цього разу ставив перед собою завдання здобути якомога більше залікових очок для команди Львівської області, у яку я, можна сказати, буквально сам напросився. І мені це вдалося, хоча брав участь на не зовсім звичних для себе дистанціях. В перший день змагань я посів друге місце в абсолютному заліку із бігу на 1500 метрів. А наступного дня несподівано для себе здобув перемогу в бігу на дистанції 800 метрів, випередивши багаторазового чемпіона України, призера чемпіонатів світу і Європи Олександра Лисенка із Київщини. Тому результатами своїх виступів на цих змаганнях я залишився дуже задоволений. Команда Львівщини у загальному заліку посіла друге місце, поступившись лише команді Київської області. Маю надію, що наша спільна перемога ще попереду.
Вячеслав Дінков отримує золоту медаль Чемпіонату України з легкої атлетики серед ветеранів за перемогу в бігу на 800 метрів.
– Розкажіть детальніше про те, де і ким ви працювали та як потрапили на роботу у військовий ліцей?
– В 1993 році я закінчив Дніпропетровський державний інститут фізичної культури та спорту. Одразу після отримання диплома пішов працювати у школу вчителем фізкультури і педагогом-організатором. Згодом впродовж одного року проходив строкову військову службу у лавах Збройних сил України. І з лютого 1995 року до 31 серпня 2023 року працював у рідній школі вчителем фізкультури – це 28 з половиною років. Останній навчальний рік, щоправда, ми працювали дистанційно, адже село потрапило під окупацію.
Десь наприкінці червня минулого року моя дружина побачила оголошення про те, що у Червонограді в новостворений військовий ліцей набирають працівників, зокрема, вчителів, і сказала мені про це. Я вирішив піти, поцікавитися. Розпитавши про деталі, подав документи на посаду вчителя фізкультури. Під час конкурсу був дуже схвильований. Але комісія поставилася до всіх учасників з великою повагою. Особливо мені сподобалося людяне ставлення до педагогів та виважений, професійний підхід до справи. Тому неабияк зрадів, коли дізнався, що зможу тут працювати.
– Чи задоволені ви тим, як новостворений ліцей підготували до роботи, а зокрема, до проведення уроків фізкультури та заняття спортом?
– Очевидно, що матеріальна база нашого військового ліцею, в тому числі спортивна, перебуває у стадії розвитку, бо заклад відкрився нещодавно. Маємо наразі прекрасну спортивну залу, обладнану новітнім інвентарем. Щоправда, вона невелика за розміром. Тому командні ігри у зимовий період впродовж минулого навчального року ми проводили у міському спорткомплексі «Шахтар». Там же наші ліцеїсти вдосконалювали свої навички плавання. Знаю, що на майбутнє в планах керівництва ліцею є побудова великої сучасної спортивної зали та плавального басейну, впорядкування футбольного поля, спорудження майданчика зі штучним покриттям для командних видів спорту, бігових доріжок та чимало іншого.
Розумію, що для втілення усіх цих задумів потрібні чималі кошти. Живемо у надзвичайно скрутний час, час жорстокої війни. Але разом із тим щодня бачу, як наше командування робить усе можливе для того, щоб ліцеїсти навчалися у сучасних умовах та відчували себе у стінах рідного навчального закладу як вдома. Тому принагідно запрошую випускників дев’ятих класів, а особливо тих, хто має бажання присвятити своє життя військовій справі, приєднуватися до нас. Ви зробите правильний вибір. Бо професійно захищати рідну землю – це найбільша честь, що буде достойно оцінена як державою, так і усіма її громадянами, котрі потребують захисту.
– Як вам перший рік роботи у військовому ліцеї? Чи задоволені результатами своїх вихованців, яким чином мотивуєте їх?
– З 2020 року майже всім нам довелося забути про звичний ритм життя. Спочатку – пандемія коронавірусу, згодом – повномасштабне вторгнення росії на українські землі. Чи не найбільше ці катаклізми відобразилися на дітях та підлітках, адже вони впродовж трьох років майже не навчалися очно. Особливо це стосується юнаків та дівчат, які приїхали до Червонограда із південних, східних та центральних областей України. Розумію, що дистанційне навчання має певні переваги, проте недоліків у нього таки суттєво більше.
Після першого року роботи у військовому ліцеї зробив для себе висновок, що задоволений результатами і досягненнями більшості своїх вихованців. Звісно, завжди хочеться кращого і межі досконалості не існує. Але поступово, крок за кроком, вони йдуть до поставленої мети, стають міцнішими, спритнішими та швидшими. А для майбутніх військових, офіцерів, відмінна фізична підготовка – це основа успішного проходження служби.
Не втомлююся повторювати своїм учням гасло, яке свого часу обрав для себе. Звучить воно так: «Головне – перемагайте себе. Кожен день, крок за кроком». Ви можете, кажу, брати приклад із того, хто попереду вас. Але вас не повинні турбувати його досягнення більше, ніж свої. Головний суперник для вас – ви самі. Перевершуйте себе. Сьогодні – вчорашнього, завтра – сьогоднішнього. І зберігайте й примножуйте у собі бажання та натхнення до постійного самовдосконалення.
На мою думку, для заняття фізкультурою і спортом вихованці нашого військового ліцею мають досить часу. Щотижня маємо три уроки фізкультури. Плюс гуртки – це загалом шістнадцять годин загальної фізичної підготовки на тиждень. В цей час ліцеїсти займаються на перекладині та брусах, грають у футбол, виконують легкоатлетичні вправи, плавають.
– Що можете порадити людям, які хочуть покращити свою фізичну форму, але ніяк не можуть віднайти час або наснагу для тренувань?
– Мій власний приклад досить промовисто свідчить про те, що ніколи не пізно розпочинати шлях до нових звершень. Справді, я бігав впродовж усього життя. Та цілеспрямовано готуватися до змагань із бігу на довгі дистанції розпочав незадовго до свого 50-річчя. Звісно, що було важко. Але бажання бути кращим від себе вчорашнього перемагало. Головною мотивацією для заняття фізкультурою має стати прагнення до доброго самопочуття та міцного здоров’я.
На змаганнях, із яких я нещодавно повернувся, зустрів спортсменів, які уже перетнули 80-річний рубіж. І, незважаючи на такий поважний вік, вони досі перебувають у чудовій формі та демонструють добрі результати. Дивлячись на таких людей, виникає бажання наслідувати їх, аби якомога довше залишатися бадьорим, тішити своїм добрим здоров’ям і настроєм рідних та близьких.
– Яких спортивних результатів прагнете досягти у майбутньому?
– Вважаю, що зараз про особисті здобутки думати не слід. Бо триває страшна війна, у якій гинуть кращі сини та доньки нашої держави. Сьогодні усі ми безмежно вдячні воїнам Збройних сил України, які героїчно захищають нас на передовій.
Та маю все ж надію, що після нашої спільної перемоги, яка неодмінно буде, я зможу віднайти достатньо часу для підготовки до участі у Чемпіонаті світу серед ветеранів. Після перемоги України у війні це моя друга найбільша мрія.
