– Я маленька мураха, яка тягне на собі свою ношу. Не стою на місці і роблю те, що в моїх силах, – так про себе говорить наша сьогоднішня Героїня сержант Ольга Білик.
Старша медсестра медичної роти 710 бригади охорони – людина з великим серцем і надзвичайною силою духу. Вона рятує наших захисників, навчає їх надавати медичну допомогу, підтримує і допомагає відновлюватися. Але все це подвигом не вважає. Просто робить свою роботу, виконує поставлені завдання з усією відповідальністю, вкладаючи частинку своєї душі і гарячого серця.
Вона одна з тисяч тих, кого називаємо нашими мужніми Захисниками, нашими Героями, які творять історію.
Ольга Білик, сержант, старша медична сестра медичної роти 710 бригади охорони Державної спеціальної служби транспорту, позивний «МУРАХА». Розпитуємо в неї, ким була в цивільному житті.
– Народилася я в Червонограді, – розповідає Ольга. – Навчалася у гімназії. У 2000 році вступила до медичного коледжу у Волинській області, який закінчила з відзнакою. Після навчання у медколеджі за фахом працювала на шахті «Відродження». Маю вищу освіту. У 2011 році закінчила Національний гірничий університет за фахом інженер з охорони праці. З 2019 року працювала підземною медсестрою. Спускалася в забій на тисячі метрів, рятувала, надавала медичну допомогу шахтарям. А далі прийшла війна.
І дивлячись на те, як дівчата, молоді жінки беруть до рук зброю і йдуть захищати Батьківщину, не змогла всидіти, склавши руки. Пішла у військкомат з проханням відправити на схід, щоб допомогти рятувати людей. Адже медичний досвід у мене вже був чималий.
Так я потрапила на службу і поповнила лави Держспецтрансслужби. Спочатку була санінструктором. Пройшла курси тактичної медицини ТССС за стандартами НАТО. Пізніше створили підрозділ медичної роти. На постійній основі лікувала і навчала медичній справі наших військовослужбовців, зокрема тих, хто в бойовому підрозділі. Моїм завданням було навчити їх надавати першу допомогу собі і побратимам.
Паралельно займаюся волонтерською діяльністю.
На цей час також навчаюся в Львівському державному університеті фізичної культури імені Івана Боберського за фахом фізична реабілітологія.
– Як війна змінила ваше життя?
– За цей час побувала в найгарячіших точках ведення бойових дій. Працювала бойовим медиком в районі Красної Гори, Богданівки, Часового Яру. Ми були першою евакуаційною ланкою, вивозили поранених, надавали першу допомогу. Можу сказати одне, коли побуваєш в бойових обставинах, починаєш краще розуміти теорію, а ще – як необхідно надавати допомогу в екстрених ситуаціях на практиці.
З війною з’явилося відчуття поблажливості до людей, до їх переживань. Більше стала їх відчувати. І найстрашніше і найболючіше – почала відчувати останній погляд людини. Це важко пояснити і передати. Дуже боляче, коли переживаєш втрату людського життя.
Друзі мене підтримують, але не завжди розуміють. У нас не завжди співпадають з ними погляди щодо війни. Кажуть, що я сильно захопилася армією. А я по-іншому не можу, адже я тут потрібна, тут потрібна моя допомога.
А ще з війною прийшло глибоке розуміння вартісності життя. Наше життя – це Дар Божий. Кожен день для мене особливий і неповторний. Шум вітру, сонячне світло, шелестіння трави, відпочинок на природі – це дуже необхідно. А найбільше щастя і насолода – спілкування з сином і батьками, які мене підтримують, хвилюються і моляться за мене і моїх побратимів.
– Ваше життєве кредо?
– Моє життєве кредо – «Щоб не плакать, я сміялась!». Не здаватися і не показувати свій біль. В армії цього не можна робити. Треба бути сильною.
– Про що мрієте?
– Мрія як і в усіх – це наша скоріша Перемога. Мрію, щоб всі наші захисники живими і здоровими повернулися додому, де їх чекають, щоб не розвалювалися сім’ї. Щоб наші оборонці відчули тепло суспільства і його привітність та вдячність, щоб зігрілися їхні серця людською увагою.
– Що зробите найперше після Перемоги?
– Чесно, про це не думала. Ці два роки минули в такому шаленому ритмі, що немає часу мріяти.
Бажаю всім віри у світле майбутнє і титанічної праці для того світлого майбутнього. Бо інакше все це залишиться тільки в нашій уяві. Лишень світла віра і титанічна праця переможе російського окупанта і принесе мир на українську землю!
Вірю в Україну і її Перемогу! – каже сержант Ольга Білик.
Відділ зв’язків з громадськістю Державної спеціальної служби транспорту.
