В суботу, 27 листопада, у багатьох містах і селах нашої держави відбулися скорботні заходи в пам’ять про мільйони українців, які загинули під час нелюдських голодоморів першої половини ХХ століття.
В той найкривавіший за усю історію людства час сатанинська владна верхівка Радянського Союзу кілька разів вдавалася до спланованих та надзвичайно жорстоких каральних акцій, від яких постраждала більшість українців.
Механізм влаштування штучного голоду був доволі простим – у людей насильно забирали весь урожай та не давали їм можливості залишити місце свого проживання, аби відшукати хоча б щось їстівне для себе та своїх дітей. А за приховування збіжжя або інших продуктів харчування селян називали «ворогами народу» і розстрілювали.
Головною причиною цих нелюдських дій керівництва країни рад було прагнення кардинально зменшити кількість «класово ворожих елементів», які вперто не бажали безкоштовно працювати у колгоспах.
Загальновизнані на теперішній момент статистичні дані свідчать, що від наймасовішого голодомору 1932-1933 років загинуло до семи мільйонів українців. У цей період населення таких областей як Київська, Черкаська, Кіровоградська, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська та Луганська скоротилося більше ніж на чверть.
У пікові дні цього голодомору на території Радянської України щохвилини гинуло 17 людей, щогодини – понад тисячу. Померлих не було кому ховати, і їхні задубілі тіла тижнями лежали на вулицях. Причому покарання голодом точно не було випадковим збігом обставин, адже відомо, що до аналогічних злочинів тодішня влада вдавалася спочатку у 1921-1923 роках, а згодом ще й після завершення Другої світової війни – у 1946-1947 роках.
Сьогодні головними запобіжниками від повторення трагедій масових голодних смертей для всього українського народу повинні стати визнання і пам’ять. А їх, на превеликий жаль, бракує. Органи влади та місцевого самоврядування у День пам’яті жертв голодоморів організовують скорботні заходи, котрі з року в рік збирають все менше учасників.
Цьогоріч для того, аби вшанувати загиблих, на головну площу міста прийшло до півсотні людей. Серед них – Червоноградський міський голова Андрій Залівський, голова районної ради Андрій Порицький, голова районної державної адміністрації Андрій Дяченко.
Після панахиди в пам’ять про закатованих голодом із напутнім словом до присутніх звернувся отець Ігнатій Москалюк, колишній настоятель церкви святого Юрія:
– Кожного року в цей день ми збираємося тут, на цій площі, щоб розділити горе нашого українського народу, згадати тих, які загинули внаслідок цього геноциду страшною голодною смертю.
Сьогодні є день, коли ти береш кусень хліба до своїх рук, і перш ніж простягнути його до своїх уст, ти згадуєш тих, які хотіли його з’їсти, але не могли. Не могли не тому, що не мали такої потреби, а тому, що його просто не було у їхніх руках.
Наслідки цього голодомору я мав, на жаль, можливість побачити на свої очі. На півдні України, на Херсонщині, де я зараз працюю, є великі братські могили, де людей скинули в одне місце, трупи голодних людей. І насипали кургани великі.
Від’їжджаєш трохи від центральної траси, від сіл, міст – і ти ці могили бачиш. І так стоїш біля цієї могили, і сльози тобі котяться, серце розривається.
Я сьогодні хочу звернутися до наших діток, молоді. Коли ми беремо кусень хліба у свої руки, булочку чи печеня, якщо воно впало на землю з твоїх рук чи з твого столу, не спішися кидати його до смітника. Згадай тих, хто би з радістю його з’їв. Але в нього не було...
Шануймо кожну крихту хліба! Шануймо і дякуймо Богу за те, що маємо, за те, що ми сьогодні стоїмо не голодні, ситі. Подякуймо Богу за цей прекрасний день, який ми мали змогу прожити, і завершимо його також, напевно, не в голоді.
Нехай кожен з нас повернеться сьогодні до своєї домівки, запалить свічку пам’яті і поставить її на своєму підвіконні, – сказав на завершення отець Ігнатій. – Нехай цієї ночі вона світить, нехай це буде символ нашої пам’яті, нашої любові для тих, які зараз є у небі. Мільйони, мільйони наших українців. Вічна їм пам’ять!..
Після традиційної хвилини мовчання учасники скорботного віче поклали лампадки до підніжжя пам’ятного хреста. А згодом розійшлися по домівках, аби приєднатися до загальнонаціональної акції «Запали свічку».
І якщо незначну кількість людей на головній площі Червонограда ще можна спробувати виправдати пандемією коронавірусу і слабкою поінформованістю містян, то вкрай мала кількість полум’яних свічок на підвіконнях багатоповерхівок пояснюється лише одним словом. Це слово – байдужість.
Байдужість до трагедій попередніх поколінь. Байдужість до тих небезпек і викликів, які переживає сучасна українська держава, перебуваючи у фактичному стані війни з країною-наступницею Радянського Союзу. Байдужість до бідних і немічних, до тих, які й сьогодні змушені недоїдати через вкрай низьку, можна сказати, жебрацьку пенсію.
Байдужість до державної влади в усіх її проявах, яка поєднується з абсолютним нерозумінням і несприйняттям загалом вірної тези про те, що успіх держави напряму залежить від бажання та вміння громадян цією владою ставати.
Саме через байдужість більшості людей в День пам’яті жертв голодоморів на підвіконнях стоквартирних червоноградських багатоповерхівок горіли три-чотири свічки.
А в інших вікнах відображалося звичне суботнє життя. Багатодюймові рідкокристалічні телевізори транслювали улюблені шоу, на столах стояла ситна вечеря, в кімнатах було тепло та затишно. І ніхто не змушував згадувати, що далеких 89 років тому ціле покоління почало вмирати голодною смертю. Сучасні технології дають можливість відмежуватися від загальнонаціональних труднощів і втілити в життя одну з улюблених приказок українців: «Моя хата скраю».
Але не забувайте, що з часів наймасовішого голодомору головний ворог нашого народу так нікуди й не подівся. Він, на жаль, і надалі прагне підкорити українську державу та знищити її національно свідоме ядро. А крайня хата, як відомо, під час війни згорає першою.
