З нагоди 70-річчя загальноосвітньої школи №1 спілкуємося з багаторічним директором навчального закладу Олександром Сухановим:
– 21 листопада виповниться 70 років з часу відкриття загальноосвітньої школи №1. Але святкувати в традиційному розумінні цього слова ми не будемо. Бо немає зараз у приміщенні школи більшості вчителів, через пандемію вони вимушені працювати дистанційно. Хіба в післяобідню пору заходять на короткий час, щоб позаповнювати журнали. Наради проводимо з допомогою системи відеоконференції.
"Живого" спілкування зараз практично немає. І мене як керівника це дуже тривожить. Бо школа, на мою думку, існує для того, щоб був соціум, прямий контакт між різними людьми. Я не зовсім розумію, чому учні всіх молодших класів можуть відвідувати школу, а учні п’ятих чи шостих – ні.
Якщо впродовж двох найближчих тижнів усі працівники нашої школи отримають другу дозу вакцини від коронавірусу, ми, вірогідно, зможемо знову повноцінно працювати. В тому разі, якщо до цього часу у світі та в Україні не запровадять нові протиепідемічні заходи.
– Як сприйняли інформацію про необхідність обов’язкового щеплення від коронавірусу працівники школи? Не могло ж обійтися без тих, хто був проти.
– Звісно, не всі позитивно ставляться до фактично примусової вакцинації. Частина працівників хвилювалася через можливі ризики для свого здоров’я. В багатьох були причини вважати, що у них є певні протипокази. Але вони спілкувалися із уже вакцинованими колегами, і якось поступово до усіх прийшло розуміння того, що в сучасних реаліях уникати щеплення немає сенсу.
Тому станом на п’ятницю, 5 листопада, усі працівники нашої школи, як педагоги, так і фахівці обслуговуючого персоналу, отримали першу дозу вакцини. А мені як керівнику було приємно вийти в понеділок, 8 листопада, на роботу і не писати наказ про відсторонення. Лише три школи у Червоноградській громаді можуть цим похвалитися. Вважаю себе також дотичним до цього факту, адже окремих вчителів навіть возив до центру вакцинації власним автомобілем.
– Ще до початку пандемії коронавірусу у листопаді, із настанням пізньої осені, чимало дітей пропускали заняття у школі через простудні захворювання. А як із цим тепер?
– Опалювальний сезон в місті розпочався у листопаді, тому в жовтні у стінах нашої школи було прохолодно. Через це у класних кімнатах доводилося вмикати електричні обігрівачі. Після того, як батареї стали теплими, у кабінетах в середньому 20 градусів тепла. З північного боку будівлі трохи менше, але навчальний процес цілком можна проводити.
Учні молодших класів, які зараз навчаються у очному режимі, звісно, іноді хворіють. В середньому у кожному із класів відсутні на уроках по 5-6 дітей. Частина із них – на самоізоляції через захворювання батьків або інших членів сім’ї.
– Цікавий факт: в теперішній час діти, які навчаються у сільських школах, в холодну пору року часто перебувають у кращих умовах, ніж учні, наприклад, червоноградських шкіл. Бо у селах із опаленням в основному все просто – окрема котельня та кочегар, який із самого ранку її затопив. І діти заходять у насправді тепле приміщення та можуть собі дозволити сидіти на уроках мало не у футболках. А у Червонограді котельня для всього нового міста одна, знаходиться від шкіл далеко і система обігріву працює не завжди стабільно. Як доганяти села у цьому плані?
– Зараз наша школа є фактично кінцевим споживачем послуг комунального підприємства "Червоноградтеплокомуненерго". В минулому теплоносій із загальної системи надходив ще до будівель центральної міської лікарні. Але вже досить давно лікарняне містечко гріється від окремої котельні. Тому якщо зараз у тепломережі неподалік будівлі школи стається якийсь порив, то все засмічення осідає саме у наших трубах.
9 років тому ми промили систему опалення. І впродовж наступних 5 років батареї гріли добре. Але тепер радіатори і труби уже знову засмічені. А промивання – процедура досить громіздка та недешева. Також нам потрібно змінити систему подачі теплоносія. Бо школа споруджена так, що тепло надходить через дах. Тому взимку мало не щодня бачимо, як на даху у нас гріються ворони.
8 років тому труби, які обігрівали підвальні приміщення, ми перенесли на перший поверх. Після цього у школі стало значно тепліше. Тобто за системою теплопостачання потрібно пильно слідкувати, визначати її слабкі місця і поступово виправляти їх.
Моєю "рожевою" мрією є повністю утеплити фасад школи. Станом на листопад 2021 року це задоволення обійшлося би мінімум у 2,2 мільйона гривень. Я запрошував до нас фахівців Львівської політехніки. Вони зробили обстеження будівлі і визначили, що утеплення фасаду призвело б до збереження від трьох до чотирьох градусів тепла. Споруду зводили 70 років тому, її стіни є досить товстими. Восени вони набирають чимало вологи, і тому прогріти їх важко.
Рано чи пізно ми прийдемо до обов’язковості утеплення фасадів шкіл. Бо міське теплокомуненерго знаходиться у важкому фінансовому стані, мешканці масово від’єднуються від централізованого теплопостачання. І очевидно, що основними споживачами цього підприємства у найближчому майбутньому залишаться об’єкти соціальної сфери, зокрема школи та дитячі садочки.
А далі цілком може статися так, що для потреб закладів освіти доведеться встановлювати новітні модульні котельні. Якщо розглядати версії для міст, то споживають вони або електроенергію, або природний газ. Щоб встановити таку систему опалення, слід врахувати та погодити усі технічні і правові нюанси. Бо на теперішній момент жодна із шкіл міста не споживає природного газу. А потужності теперішньої електричної системи може не вистачити, доведеться змінювати ще й дороговартісне електрообладнання.
– Важливі питання інфраструктури школи – заміна старих вікон, ремонт туалетів. Як у вас із цим?
– Впродовж десяти попередніх років ми перемогли у десяти мікропроєктах. Заміну вікон на енергозберігаючі завершили ще у 2016 році. Новими вікнами ми задоволені. Виготовляли їх місцеві виробники, претензій до якості не маємо. Відремонтували уже всі вбиральні, в більшості із них змонтували індивідуальні кабінки із дверима. Завершити цей процес плануємо у березні-квітні наступного року.
– Якою на сьогоднішній день є перша школа у основних цифрах?
– Зараз у нашій школі працює 57 вчителів, ще четверо перебувають у декретній відпустці. У 26 класах навчаються загалом 732 учнів. Неабияк тішуся тим, що впродовж семи попередніх років ми обов’язково набираємо 3 повні перші класи. І навіть після того, як з 1 вересня наступного року наша школа стане гімназією, тобто діти навчатимуться в ній лише до дев’ятого класу, проблем із навантаженням вчителів у нас бути не повинно.
Бо школа – це зараз теж своєрідний ринок. Адже батьки свідомо вибирають, до якого вчителя та у який клас відправити свою дитину. І мені приємно, що перша школа має стабільну популярність. У нас є як класи, які навчаються за програмою науково-педагогічного проєкту "Інтелект України", так і класи, навчання у яких відбувається за програмою Нової української школи. Тому перспектива у нас є добра.
Сподіваюся, у майбутньому матимемо 27 класів, що відповідатиме проєктній потужності нашого закладу. Вже зараз, у листопаді, маємо 45 заяв на зарахування дітей у перший клас в наступному навчальному році.
– Сучасна школа – це масове використання новітніх комунікаційних технологій: смартфонів, комп’ютерів, електронних дошок... Учням це не надто важко, вони ростуть із гаджетами у руках. А як справляються вчителі? Особливо старшого віку?
– Для цього існує колектив. У якому є молоді вчителі, є вчителі інформатики. Маємо також потужного оператора Олександра Альбертовича Конкіна, який є у нас адміністратором програми "Human". Тому якщо у вчителів з’являється потреба у певних консультаціях щодо технічних питань, вони добре знають, до кого можна звернутися. Вчитель, який хоче навчати дітей, легко засвоїть усі ці премудрості.
Якщо вести мову про дистанційне навчання, то найбільше у цьому плані мене бентежить питання забезпеченості технікою тих родин, у яких виховується троє або більше дітей. Бо далеко не завжди батьки мають можливість купити кожній своїй дитині ноутбук або сучасний смартфон і провести додому високошвидкісний інтернет. Тому на уроках, які відбуваються в режимі онлайн, можуть бути віртуально присутні як 80-90% учнів класу, так і 50%.
Та й батьки самі розуміють, що дистанційне навчання – це зовсім не те, чого вони та їхні діти очікують від школи. Я працюю в освіті вже майже 30 років, тому з упевненістю заявляю про те, що не може, наприклад, вчитель географії насправді добре пояснити дітям нову тему, не використовуючи карт, тієї ж самої нібито примітивної крейди, а головне – живого спілкування і обміну думками.
Впродовж трьох десятиліть роботи мені довелося пережити 6 освітніх реформ. Добре, що в Україні уже прийняли новий закон "Про повну загальну середню освіту". Тепер хотілося б, щоб освітню галузь уже найближчим часом не чіпали, щоб усі ми розуміли ті чіткі правила, за якими маємо працювати.
Звичайно, певні зміни можна вносити, але ситуаційно. Бо нерідко ми стрімголов кидаємося бігти за впровадженням тих змін у освіті, від яких наші західні сусіди уже поступово відмовляються. Маємо орієнтуватися на власний вагомий досвід, а не бездумно мавпувати чиїсь неадаптовані до наших реалій напрацювання.
– Чи згідні ви із твердженням про те, що сучасні діти не хочуть вчитися?
– Загалом так. Це одна з основних проблем сучасної школи. Гаджети замінили учням книжку, бібліотеку і навіть вчителя. Та й відповідальність батьків зменшилася. До школи і вчителів вони висувають колосальні вимоги, а до своїх дітей – ні. А якщо не буде симбіозу у стосунках між батьками, вчителями та керівництвом школи, успіху дітям досягати дуже важко.
Через розвиток електронних мереж сьогоднішня школа майже втратила функцію поширення і донесення інформації. Вчителі зараз повинні навчити своїх учнів практично використовувати знання. Але поки що більшість навчальних предметів дають дітям саме інформаційну складову. Тобто у цьому плані українська освіта поки що не відповідає вимогам часу. Тішить у мене лише те, що найближчим часом має запрацювати профільна школа.
Коли у Червонограді відкривався ліцей, я ставився до цього кроку з певною пересторогою. Але згодом відвідав цей заклад, взяв участь у низці тематичних зустрічей. І змінив свою думку. Бо побачив, що умови в ліцеї для забезпечення профільного навчання значно кращі, ніж у інших. Кожен старшокласник тут справді зможе поглиблено вивчати саме ті предмети, які йому будуть потрібні для здобуття обраної професії.
– Як ставитеся до обов'язкового ЗНО з математики, яке складатимуть цьогорічні випускники?
– До зовнішнього незалежного оцінювання учням доведеться готуватися ретельно. Бо математика за часів незалежності України відійшла на другий план. Чи не найбільшу популярність тривалий час мають юридичні, економічні, психологічні спеціальності. Але для розвитку промисловості державі потрібні в першу чергу інженери, будівельники. Математика – важлива складова цих професій. Хто знає математику, той вміє мислити і зазвичай досягає успіху в житті.
Основне побажання від мене щодо завдань до ЗНО із математики – вони мають бути відкриті. Нехай їх буде 10 тисяч, але учні повинні чітко розуміти, що саме слід вивчати. Бо нерідко у шкільній програмі матеріал один, а на ЗНО – зовсім інший.
– За новим негласним стандартом у кожному класі сучасної школи мають бути не лише парти, стільці і стенди, а й сучасний великий смарт-телевізор із доступом до мережі Інтернет. Чи ваша школа має такі прилади?
– Практично у всіх кабінетах початкових класів нашої школи є уже і нові телевізори, і ноутбуки. Купують їх, звісно, батьки. Виключно із власної ініціативи. До речі, всю благодійну допомогу батьки учнів нашої школи переводять виключно через банк, готівкових коштів ми не збираємо. Завдяки цим грошам ми маємо змогу брати участь у обласній програмі мікропроєктів.
Наприклад, цього року батьки зібрали 22 тисячі гривень для співфінансування, а проєкт ми виграли на 170 тисяч. Звісно, що за 22 тисячі два туалети ми б не відремонтували. Зробити це вдалося з допомогою коштів із обласного бюджету. Але без батьківської частки ми перемогти би не змогли. Тому тут є заслуга усіх - і батьків наших учнів, і колективу школи.
Відповідно до нового закону про освіту ми маємо прийти до громадського управління школою. На жаль, батьки поки що не зовсім розуміють те, що вони можуть керувати процесами, які відбуваються в школі. Маю не увазі, звісно, не навчальну складову, а вирішення різних господарських, організаційних та культурно-масових питань.
До речі, під час нещодавнього аудиту, що відбувався у нашій школі, представники контролюючого органу серед інших заходів проводили анкетування учнів та батьків. І були здивовані тим, що від 80 до 85 відсотків батьків вказали, що задоволені школою.
– Шахтарі регулярно організовують страйки через невчасну виплату зарплати. А про вчителів вже понад 10 років у цьому плані нічого не чути. Невже їх все влаштовує?
– Попередні масові страйки вчителів у нашому краї відбулися у вже далеких 2005-2006 роках. Добре пам’ятаю ці події, бо був тоді головою страйкового комітету вчителів міста.
Заробітна плата педагогів є неадекватною по відношенню до сьогоднішніх цін на комунальні послуги, товари першої необхідності і навіть до вартості тих же ноутбука та смартфона, які вчитель повинен зараз обов’язково собі придбати. Оплата праці вчителів не дотягує до середньої у промисловості. Якщо є вислуга років, класне керівництво, перевірка зошитів, то із зарплатою педагога ще можна якось миритися.
А от як ми хочемо запрошувати на роботу до школи молодих вчителів? Якщо посадовий оклад – від 5660 до 6133 гривень. Мабуть, саме тому впродовж десяти останніх років у педагогічні виші вступають в основному випускники, які на ЗНО набрали середній бал на досить низькому рівні. Якщо оплата праці вчителів найближчим часом не зросте, якість освіти неодмінно знижуватиметься.
Півтора року тому директори червоноградських шкіл створили власну асоціацію. Очолити її довірили мені. Періодично збираємося, спілкуємося, спільно шукаємо шляхи вирішення проблемних питань. Нещодавно частина шкіл отримала нових керівників. Тому попередніх із асоціації ми виключили, нових поки що не прийняли.
Я був присутнім на усіх конкурсах і хочу сказати, що є категоричним противником такої системи відбору директорів. Вважаю, що очільників навчальних закладів має призначати особисто міський голова і нести за них персональну відповідальність. Бо зараз директором школи може стати людина, яка вивчила законодавство і завдяки добрій пам’яті набрала на конкурсі найбільшу кількість балів.
Але перемога у письмовому іспиті аж ніяк не обов’язково вказує на те, що саме цей кандидат буде найкращим керівником. Я маю ноутбук, і якщо раптом не пам’ятатиму якусь законодавчу норму, то зможу знайти її за хвилину. А досвід роботи з людьми, здатність до управління великим колективом в інтернеті так просто не відшукати.
– Як ви ставитеся до репетиторства?
– Школа дає дитині можливість отримати необхідні знання. Питання в основному полягає у тому, чи готова сама дитина ці знання засвоїти. Першою ученицею на Львівщині, яка здобула 200 балів на ЗНО з української мови, була випускниця нашої школи Ольга Антропова. Сталося це у вже далекому 2008 році. А зростала вона у сім’ї, яка не могла собі дозволити найняти репетитора.
Пам’ятаю, що на випускному я вручив їй у подарунок мобільний телефон, бо вона єдина у класі його не мала. І запитав, як вдалося скласти ЗНО ідеально. Вона відповіла, що просто ходила на всі уроки та додаткові заняття, які проводилися у школі. Тобто якщо дитина проявить наполегливість та бажання, ЗНО з обраних предметів може скласти на 185 балів і вище.
Перед вступом до вишу мій старший син захотів перевірити свої знання. Для цього проконсультувався з відомою вчителькою. Вона поспілкувалася із ним і сказала, що додаткові заняття йому не потрібні. Бо всі необхідні знання він здобув своєю працею у школі. І так, повірте, може кожен учень.
– Але зараз батьки наймають репетиторів навіть для учнів молодших класів.
– Цим вони в основному роблять своїм дітям "ведмежу" послугу. Бо якщо дитина старанно працює на всіх уроках, а потім ще й відвідує додаткові заняття у інших вчителів, бажання вчитися у неї може зникнути взагалі.
Маємо пам’ятати, що дитячий організм дуже легко перенаситити інформацією. Дозувати її потрібно правильно. Я часто повторюю, що мудрі батьки відправляють дитину до школи за знаннями, а інші – за оцінками. Оцінка була, є і буде суб’єктивним чинником вимірювання знань.
– Чи виправдала себе 12-бальна система оцінювання знань?
– На початковому етапі вона була дуже доброю, бо дозволила розв’язати вчителям руки. Оцінка тоді втратила роль способу покарання за неуспішність. Але півтора року тому вступили у дію зміни. Якщо раніше одиниця, двійка і трійка були позитивними оцінками, то зараз уже ні. І дітей, які їх отримали, рішенням педради ми можемо залишати на повторний курс або давати їм завдання на літо.
Тобто із 12-бальної система оцінювання стала по суті 9-бальною, бо початковий рівень вважається рівнем неуспішності. І вчителям, на жаль, знову доводиться розмірковувати над тим, як вчинити – поставити дитині два або три бали і таким чином покарати в тому числі самих себе, або ж поставити чотири і, так би мовити, мати спокій.
– А з іншого боку цієї системи оцінювання – медалі для випускників. Золота, срібна. Як ставитеся до цього способу заохочення?
– Я б медалі уже відміняв. Бо дитина, яка одночасно вивчає у школі аж 18 предметів, не може їх засвоїти на тому рівні, який необхідний для отримання оцінки 10 чи 11. А тому вищі навчальні заклади вже давно практично не звертають уваги на медалі випускників.
Україна займає перше місце в Європі за кількістю людей, які здобувають вищу освіту. А як же Положення про академічну доброчесність? Давайте заодно задамо питання про те, як забезпечені роботою випускники вишів. Чи потрібен такий високий спектр платного навчання?
Адже університетів у нас зараз стільки, що мало не кожен випускник може вступити у три одночасно. Зазвичай платоспроможність батьків дає дитині змогу отримати вищу освіту "паперову". Але, на жаль, не "фактичну". Про це треба обов’язково пам’ятати!
